МОЇ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ІЗ ЗАКАРПАТТЯ

Монсінійор Андрій Глинка, що боровся перед розвалом Австро-Угорської монархії проти мадяризації словаків, розпочав боротьбу проти нового чеського імперіялізму. Приїхавши у вересні 1919 року до Парижу, він предложив Мировій Конференції словацький протест. Щоб не допустити до змін Мирового договору, в справі Чехо-Словаччини, Бенеш переконав французьку поліцію, що А. Глинка “Габсбурзький агент”. Глинка просидів 6 місяців у тюрмі на Моравії. Делегатів Мирової Конференції Бенеш запевнив, що Чехо-Словаччина буде побудована на взірець Швайцарії.

Чеські відносини зі словаками з дня на день погіршувались. Коли в ново вибраному парляменті словацькі посли домагалися переведення в життя Піттсбурзького договору, празький уряд відповів словацьким послам, що той договір є неконституційний, бо був підписаний американськими словаками, які не є громадянами Чехо-Словацької республіки. Пізніше Масарик додав, що Піттсбурзький договір не можна брати серйозно, бо він підписав його тільки для того, щоб заспокоїти невелику групу словацьких екстремістів, які мріяли про Бог-зна які права для словаків.^[8]

У листопаді 1918 року створено в Празі “Революційно-Національне Зібрання”. Це зібрання складалося з вибраних в 1911 році чеських послів. Словаки мали своїх заступників з партії. Всіх членів “Зібрання мало 270, з чого словаки мали 54. Судетські німці, карпатські українці й інші меншини не були в цьому “Зібранні” заступлені.

“Революційне Зібрання” прийняло цілий ряд драстичних законів, які були скеровані проти “нечеської” меншости. Такими законами були: закон про урядову мову, земельна реформа, виміна грошей і інші.

Дня 29 лютого 1920 року прийнято конституцію Чехо-Словаччини. Хоча ця конституція мала в собі багато демократичної реторики, однак спосіб, яким вона була прийнята, цілком не був демократичним. Европейська демократична практика вимагає, що коли ходить про важливі закони, а тимбільше конституційний закон, прийняття конституції відбувається шляхом референдуму. Ми пригадуємо, як Бенеш обіцяв делегатам Мирової Конференції, що Чехо-Словаччина буде побудована на взір демократії Швайцарії. В цьому випадку референдум був вимогою часу, якщо взяти під увагу, що велика частина населення держави не була заступлена в “Революційному Зібранні”, а словаки, хоч і були заступлені, голосували проти прийняття конституції. Та Масарик і Бенеш побоюючись за “єдність” республики, зробили те, що для них було менш небезпечним.^[9]

Якщо взяти під увагу дійсність у Чехо-Словаччині в тому часі, то виходить, що ні судетські німці, ні словаки, ні карпатські українці, ані мадяри не були морально зобов'язані конституцією Чехо-Словаччини, бо вона була прийнята меншістю населення (47%) без їхньої згоди. Тут яскраво видно чеську демократичність, про яку чехи, а за ними й куплена чехами світова публічна опінія багато розписувалася.

Проголошене американським президентом В. Вілсоном право для поневолених народів на самовизначення дало й нашому поневоленому народові надію на його визволення.

На підставі цього права карпатські українці, або як вони себе називали - русини, також заговорили про свої природні права на самовизначення. Відірвані довгими століттями від матірного українського пня, заховали в собі, не дивлячись на страшні заборони й переслідування мадярським окупаційним режимом, національні риси давньої держави - Київської Руси-України.

У своїх перших рішеннях про дальшу долю свого краю вони пішли за голосом крови, як вдома, так і в Америці. Народні Ради Закарпаття як наприклад: Пряшівська, Хустська, Свалявська, а пізніше Всенаціональний Конгрес в Хусті, одноголосно висловилися за приєднанням краю до Української Держави.

Американська Рада Русинів, яка репрезентувала близько півмільйона русинів в Америці на своєму конгресі дня 23 липня 1918 року в Гомпстеді, Па., прийняла таку резолюцію:

1. Щоб русини дістали повну незалежність.

2. Коли б то було неможливе, з'єднатися зі своїми братами в Галичині й Буковині.

3. А коли б це також було неможливе, тоді вони мають дістати автономію.

На першому місці стояла ідея самостійности Закарпаття, на другому - злука з Західною Україною, і щойно на третьому місці - автономія, при чому не сказано, в якій саме державі Закарпаття мало б дістати цю автономію. Провідник американських українців, д-р Гр. Жаткович предложив ці постанови Ради президентові В. Вілсонові дня 21 жовтня 1918 року. Вілсон відповів, що перші два домагання є непрактичні й радив представникам Закарпаття вступити в члени “Середньо-Европейського Демократичного Союзу”. До цього Союзу належали представники чехів, словаків, поляків, сербів, литовців тощо. Головою його був д-р Т. Масарик. Весь цей Союз був у першій мірі знаряддям чеської політики під впливом якої був президент В. Вілсон.