МОЇ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ІЗ ЗАКАРПАТТЯ

Д-р Жаткович злегковажив два перші домагання “Ради Русинів”, вступив до “Демократичного Союзу” і цілковито підпав під вплив чехів. Коли делегація Ради Русинів відвідала у Філядельфії д-ра Т. Масарика, він їм заявив: “Коли русини рішать прилучитися до Чехо-Словацької республіки, то будуть становити окремий стейт, а кордони визначаться так, що русини будуть задоволені”.

Захоплені члени “Ради Русинів”, заохочені заявою Масарика, стали по стороні чехів, почавши серед закарпатських емігрантів агітацію за злукою з ЧСР. Виринула думка влаштувати плебісцит поміж еміграцією, при чому церковні братства мали голосувати в той спосіб, що на 50 членів мав бути один делегат. Не чекаючи на вислід плебісциту, “Рада Русинів” проголосила 12 листопада 1918 року в Скрентоні, Па. таку резолюцію: “Щоби угро-русини з найширшими самостійними правами, як стейт, на федеративній основі, прилучилися до Чехо-Словацької республіки з тим, що до нашої країни мають належати всі історичні угро-руські столиці: Спиш, Шариш, Земелин, Абауй, Гимир, Унг, Угоча, Берег і Мараморош”.^[10]

Ця заява “Ради Русинів” була попередженням обмеження волі голосуючих і мала вплинути на їхнє рішення за приєднання до ЧСР. Плепісцит відбувся наступного дня і його вислід був такий: всіх голосуючих - 1,113 осіб, з того за ЧСР 732 (67%), за Україною 310 (28%), за Західною Україною 12 (1%), за незалежністю 27 (2%), за іншими 19 (менше як 2%). Протокол плебісциту зразу вислано на Мирову Конференцію до Парижу до д-ра Крамаржа і д-ра Бенеша. Сталося те, чого чехи потребували.

Після розпаду Мадярщини, 30 жовтня 1918 року словаки ухвалили на своїх “Народніх Зборах” в Турчанському св. Мартині злучитися разом з чехами і створити ЧСР. На Закарпатті в тому часі ще не було жодної акції в справі самовизначення. Незабаром і на Закарпатті постають три політичні осередки: на сході - Хуст, середня частина - Ужгород, на заході - Пряшів.

У Пряшові провід був у руках священика о. Омеляна Невицького, що згодом був переслідуваний чехами й змушений був втекти до Америки. Дня 8 листопада 1918 року відбулося тут перше велике віче українських народних мас, яке винесло постанову відірватися від Мадярщини і злучитися з Україною. На вічі вибрано “Руську Народну Раду”, яка перенесла свій осідок зі Старої Любовні до Пряшева.

Постава населення західного Закарпаття (Пряшівщина) була ясна: за злученням із Україною і проти злуки з ЧСР. Чехи почали тут ту саму гру, що й в Америці. Вони знайшли в проводі Пряшівської Ради малохарактерну, національно хитку людину, пізнішого губернатора Закарпаття Бескида, який зв'язався із галицькими москвофілами (Гагатко, Качмарик, Вислоцький і інші), і разом з ними почав на всі лади пропагувати думку про прилучення Закарпаття разом із галицькою Лемківщиною до ЧСР.^[11]

Не спираючися на ні який авторитет чи право, Бескид і галицькі москвофіли ухвалили 7 січня 1919 року в Пряшеві злуку Закарпаття з ЧСР. Вони написали відповідний протокол, який Бескид негайно повіз до Праги, а звідти до Парижа, де він став тим другим актом “волі народу”, на якому оперлася чеська делегація на Мировій Конференції. У країні почало наростати обурення. Раду засипано протестами проти злуки з ЧСР. Ухвалено скликати збори на 14 січня 1919 року для з'ясування справи. Провідник Ради о. Невицький представив недвозначно виявлену досі волю українців Закарпаття, вказавши на те, що Бескида висилала до Парижу Прага. Він предложив до ухвали проклямацію до народу, в якій, між іншим сказано: “Руська Народна Рада” собравшася в Пряшові, узнавши правдиву волю цілого карпатського народа, торжественно оголошує перед цілим світом, що руський народ, жиючий по обох сторонах Карпат от Дунайця і Попрада аж по Тису, соєдиняється з Київською Українською Державою, Карпатська Русь подає в днешній день руку браттям своїм із Галича та Буковини, соєдиненим уже з матірю руських городов: со славним Київом. Най українська земля станеся от нині і нашою; най наші Карпати стануться нині твердинею на Заході для нашої великої, общой держави!”.^[12]

Після прочитання проклямації мала розпочатися дискусія, але в той час прийшла на залю кліка Бескида з його москвофілами, чехами та словаками, і уся ця агентура Праги не допустила до жодної ухвали. Якими аргументами послуговувалися ці людці, може послужити їхній лист до президента Вілсона, в якому пишеться: “... сепаратизм украинских политиков считаем явленіем временным, антиславянским, антикультурным и антисоциальным, плодом австро-венгерского имперіалізма... Заявляем всему культурному міру, что с сегодняшнего дня считаем себя автономной русской частью чехословацкой республики”.^[13]

По скінченні віча почалися поліційні переслухання о. Невицького і його прихильників. Чеська жандармерія і військо розпочали терор. Завдяки Бескидові чехи на Мировій конференції признали Західнє Закарпаття (Пряшівщину) аж по ріку Уж без ніяких застережень і забезпечень - словакам. Вони наситили словаків гарним куснем української території, щоб розсварити обидві нації, а самим тягнути з цього користь.