МОЇ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ІЗ ЗАКАРПАТТЯ

Людям, що жили по таборах було легше з прохарчуванням, бо табори, як відомо були під опікою УНРА, була це Американська Допомогова Організація. Приватники діставали мінімальні приділи, однакові з австрійцями, з тією різницею, що австрійці мали кращі зв'язки з господарями (баверами) на селі, від яких мали добру допомогу в харчах. Час від часу й приватники діставали невелику допомогу від УНРА у формі сухих харчів чи косерв. Деколи було можна дістати уживаний одяг чи черевики.

Особливу увагу присвячено хворим вдома й по шпиталях. Один відділ Українського Допомогового Комітету - Суспільна Опіка був під проводом моєї дружини Марії, яка мала групу жінок, яка щотижня відвідувала хворих по домах і по шпиталях і несла їм моральну та матеріяльну допомогу, на яку могли спромогтися в тодішніх обставинах. З-поміж жінок варто згадати пані Стефанію Криницьку, що вклала багато праці й зусиль для цієї допомоги. Канцелярію Суспільної Опіки успішно вів генерал Фльотів, який до цієї праці вкладав всю свою душу.

Нашій Суспільній Опіці багато допомогли пані з Міжнародного Червоного Хреста в Швайцарії, своїми порадами й потрібними матеріялами для організування курсу шиття для жінок.

Для успішної суспільної допомоги колишнім політичним в'язням німецьких тюрем і концентраційних таборів в кінці 1945 року засновано Лігу Українських Політичних В'язнів. Її головою був ред. Василь Солонинка, я був секретарем і референтом Суспільної Опіки. В Інсбруку ми нараховували приблизно 50 членів Ліги УПВ. Завданням Ліги було не тільки нести суспільну допомогу її членам, але репрезентувати ЛПВ назовні політично. Спочатку ми мали певні труднощі, бо нас не хотіли признати як політичних в'язнів, як національний чинник, що активно воював проти нацистської Німеччини. Нас навіть не хотіли прийняти в члени Австрійської Центральної Організації Політичних В'язнів, до якої з чужинців належали тільки жиди. Ми, однак, не піддалися. Відбивали на нас всякі напади з усіх боків.

Ми як політично потерпілі мали діставати спеціяльні приділи харчів з австрійських засобів. Зрозуміла річ, що австрійці, самі не маючи подостатком для себе харчів, боронилися проти того, щоб ділитися з тим, що мали ще з “Verdamte Auslaender” (“проклятими чужинцями”).

Пригадую, що восени 1946 року я вніс подання до тирольського Ландрату (стейтовий уряд) в Інсбруку, щоб нам давали такі самі харчові приділи як австрійським і жидівським поkітичним в'язням. Моя перша візита до урядових чинників була не дуже успішною, бо мені закинули, що українці співпрацювали з німцями і т. п. Але мені вдалося проломити лід настільки, що за 10 днів мене викликали на другу розмову.

На цей раз пішов я на розмову більше підготовлений, ніж перший раз. Кілька днів перед тим я купив часопис “Die Neue Zeit”, орган большевицької закордонної політики, в якому я знайшов статтю московського кореспондента з Відня. В цій статті він представляв австрійців як коляборантів нацизму, і що тільки в 1945 році, коли вже гітлерівська імперія валилася, знайшлися серед австрійців люди, що діяли проти Гітлера і т. д. і т. п. Взяв я “Die Neue Zeit” із собою на розмову з представником тирольського стейтового уряду для прохарчування.

Мій співбесідник розпочав нашу розмову тим, на чому ми її останній раз закінчили, що, мовляв, українці не є політичними в'язнями, бо вони співпрацювали з Гітлером. Явислухав його до кінця. Коли він закінчив я витягнув з кишені “Die Neue Zeit” і почав читати, як там в образливих словах написано про австрійців. Коли він намагався мені перебити, я заявив йому, що це не є моя опінія про австрійців, це опінія совєтського уряду. Я звернув своєму співрозмовникові увагу на те, що ми мусимо вести наше життя за природними принципами і що ми не можемо ціле життя тільки брати, але мусимо для втримання рівноваги чи балянсу життя також давати. Тому, я продовжував, що українці, які активно виступали проти терору нацизму, за що їх карали без суду, а багато з них померло, мають в обличчі Божого закону таке саме право на харчову чи іншу допомогу як австрійці чи жиди, які також потерпіли від нацизму. Це є природний закон. Після цього вияснення Hofrat (стейтовий радник) признав мені рацію і погодився видавати членам Української Ліги Політичних В'язнів щотижня додаткові харчові картки. Це був для української справи не тільки матеріяльний, але більше моральний успіх. Ці додаткові харчові картки члени Ліги отримували щотижня аж до кінця 1947 року, коли я виїхав до ЗСА. Перед моїм від'їздом я передав справу з харчовими картками інж. Богданові Чайківському, який цю справу далі провадив.