Морбакка

Однак залишили по собі криваву діарею. Усі на хуторі важко занедужали, а померли лише двоє бабусиних діток, надто маленьких, щоб подолати хворобу.

Коли обох діток поклали в труни, бабуся подумала: «Якби я вчинила, як інші, не прийняла тих людей, а вигнала геть камінням, мої маленькі діточки були б живі».

А подумавши, згадала сон весняної ночі про двох вовків, які несли в зубах маленьких діток.

— Господь наш не винен, — ​сказала бабуся. — ​Він мене застерігав.

Малюки померли не тому, що вона була милосердна, а через те, що не подбала, щоб уберегти їх від зарази. Невимовна скорбота огорнула її, коли бабуся усвідомила, що діти померли з її вини. «Цього я ніколи не забуду, — ​думала вона. — ​Ніколи більше не зможу стати такою, як була».

Її горе підсилював ще й страх, як чоловік сприйме звістку про смерть дітей. Його вже багато місяців не було вдома. Мабуть, здолала меланхолія, і він не наважувався повернутись додому. Бабуся навіть не знала, де він перебував. Не могла послати йому звістку.

Тепер він, напевно, думатиме, що це кара Божа за те, що він з нею одружився. Ще й, може, зовсім до неї не повернеться.

Тепер вже й вона сумнівалася, чи варто було одружуватися. Можливо, ліпше їм більше не бачитися.

Усі на хуторі співчували горю господині, але не знали, чим зарадити. Лише Цибатий Бенґт, наймит, найстарший серед челяді, не побоявся вчинити на свій розсуд і знову подався у Чюмсберґ на пошуки господаря.

Цього разу він повернувся не за два дні, а значно швидше. Цибатий Бенґт розшукав полкового писаря і не встиг договорити, чого приїхав, як Даніель Лаґерльоф велів негайно запрягти свіжого коня. Вони їхали не спиняючись усю ніч і вже на ранок прибули в Морбакку.

По приїзді чоловік повівся не суворо. Він ніжно обійняв дружину, витирав її сльози, утішав лагідними словами. Здавалося, ніби щойно тепер, заставши її зломлену горем, зумів проявити усю свою безмежну любов.

Бабуся аж не йняла віри.

— Я ж думала, що втрачу ще й тебе! — ​промовила вона.

— Я не той, хто звинувачуватиме когось у біді. Невже ти могла подумати, ніби я покину тебе за твоє милосердя?

Бабуся збагнула, що тієї миті зрозуміла його душу ліпше, ніж будь-коли.

Вона знала, що в радості і в спокої мусить покладатися на себе, але в горі й біді чоловік завжди буде поруч, стане її опорою, її захисником.

Старі будівлі й старі люди

Кам’яні будинки

Коли лейтенант Лаґерльоф став господарем Морбакки, усі будівлі на хуторі були вже дуже старі, а челядня й кошара — ​старіші за решту. Звичайно, категорично цього ніхто стверджувати не міг, бо й стара комора на підпорах, де зберігали провізію, і стайня з низькою галереєю під дахом, і лазня, де вудили м’ясо, і солодівня, де закладали на солод ячмінь, теж не вчора з’явилися. Але челядня й кошара були викладені з дикого каменю, зібраного на пустищах, круглого й плаского, великого й маленького; стіни на два лікті завтовшки, ніби фортечні мури. Так будували, ясна річ, не торік і не позаторік, тож ці будівлі заслуговували на першість за віком.

Є підстави вважати, що люди прийшли в Морбакку з якогось ближнього густозаселеного села, де, однак, бракувало орних земель, щоб прогодуватися. Мабуть, це була молода пара, яка хотіла жити разом, тож злидні погнали їх освоювати глушину. Вони нагледіли собі гарне місце для випасу худоби в підніжжі Осберґа. Спершу, вочевидь, поселилися в літніх хижках, де раніше ночували пастушки, потім їм, можливо, здалося, що ветхі халупки не надто надійне житло. Поблизу ніяких людських осель, іноді до кошари навідувалися ведмеді, а в їхню домівку — ​розбишаки-вуглекопи.

За таких обставин молоді, звісно, вирішили збудувати дві кам’яниці: одну для себе, другу — ​для худоби.

Стайня була найбільша. Без вікон, лише з маленькими отворами, закритими самотужки викутими залізними ґратами, щоб не пролізли ні ведмідь, ні рись. Долівка без дощаного настилу, земляна; сама стайня розділена загородкою з товстих жердин, щоб розвести нарізно тварин, які не вживалися разом. Коні й вівці, які завжди жили мирно разом, — ​на одній половині стайні, а корови з козами — ​на другій.

Кам’яниця для людей мала менші розміри й лише одну кімнатку, зате підлогу настелили струганими дошками, два вікна на довшій стіні, груба для приготування їжі з комином. Зі східного боку, навпроти вікон, поставили велику спальну шафу на два широкі ліжка внизу й два — ​під стелю. На кожному ліжку могли спати по троє людей. Під вікнами стояла лава й масивний сосновий стіл. Грубу вимурували під короткою стіною навпроти вхідних дверей.

У часи лейтенанта Лаґерльофа, коли старий житловий будинок використовували як челядню, усе там мало такий самий вигляд, як колись. Збереглася і ліжкова шафа, і грубка, і вікна з залізними ґратками. Довга дощана лава зі столом зникли, замість них поставили верстат зі скринею, повною інструментів. Ще там стояли три стільчики-триноги, ймовірно, уцілілих з часів перших поселенців, і така ж стара колода біля грубки.