Морбакка

Тут мешкали конюх і хлопчина-наймит, сюди приходили поїсти й відпочити інші робітники, сюди приводили бідних подорожніх, які просилися на нічліг.

У челядні доживав віку Бенґт-Коротун, конюх у часи лейтенанта Лаґерльофа. Він так довго служив на хуторі, що лейтенант виклопотав для нього медаль.

Цієї почесної нагороди удостоїлася в Морбацці ще одна людина — ​стара економка. Щоправда, вона була не така стара, як Бенґт-Коротун. Бадьора й проворна, далі працювала, а медаль їй вручили в церкві, на хорах. Привезли туди у панській бричці.

Бенґт-Коротун того дня занедужав, йому боліли суглоби й спина, він не міг залізти у бричку, тому змушений був зостатися удома.

Медаль йому, звичайно, вручать, але без урочистостей у церкві. Подейкували, що в Емтервік мав приїхати пробст із Сюнне, щоб виголосити промову на честь вірних слуг і особисто повісити їм на шиї блискучі срібні відзнаки.

Зрозуміло, що Бенґт-Коротун засмутився, знемагаючи в ліжку від болю, бо ж його оминула така визначна подія у житті.

Лейтенант Лаґерльоф розповів, звісно, пробстові, що Бенґт-Коротун захворів і не зміг приїхати до церкви. Однак пробст дуже хотів віддати почесті саме слузі, який усе життя пропрацював на хуторі, розділяв з господарями радощі й горе. Тому погодився вирушити відразу після служби Божої у Морбакку й особисто вручити Бенґтові медаль.

Лейтенант від тих слів неймовірно зрадів, але й розхвилювався водночас. Щойно зміг, — ​аби не порушувати церковних звичаїв, — ​помчав додому, щоб випередити пробста.

Бенґта-Коротуна спішно вмили, причесали й одягнули у свіжу недільну сорочку. Змінили на ліжку білизну й накрили старого замість звичного овечого кожуха гарним плетеним коцом. Челядню замели, винесли з-під верстата стружку, зняли під стелею чорну від сажі павутину. Долівку посипали ялівцевою глицею, біля дверей поклали свіже смерекове гілля, а в грубку напхали березових і бузкових гілочок.

Пробстом у Сюнне був тоді сам Андерс Фрюксель[3], кремезний, суворий, з гідною поставою. Але ж не бундючився. Тільки-но прибув у Морбакку, рушив до челядні, щоб особисто нагородити Бенґта-Коротуна медаллю.

Лейтенант і пані Лаґерльоф, і мамзель Лувіса, й економка, і вся челядь рушили за ним. Усі, зрозуміло, сподівалися, що пробст виголосить маленьку промову для Бенґта-Коротуна, поставали попід стінами в мовчазній, урочистій тиші.

Спершу все було, як годиться. Пробст почав читати уривок з Біблії. Притихлий Бенґт лежав у ліжку й побожно слухав.

— Ти, Бенґте, — ​промовив пробст, — ​з тих добрих і вірних слуг, яких любить Господь.

— Так, — ​озвався Бенґт-Коротун. — ​Це правда, я був такий.

— Ніколи не ставив своє благо вище, ніж господарів, і завжди виконував усі доручення.

— Так, геть усе правильно, — ​знову подав свій голос Бенґт. — ​Дякую пробстові за щирі слова.

Пробст помалу почав дратуватися від постійного перебивання його промови, і це було помітно. Він же був чоловіком непростим, звик спілкуватися з поважними людьми й умів поводитися у будь-яких ситуаціях. Люди часто торопіли перед ним, а він відчував свою вищість, останнє слово завжди залишалося за ним.

Пробст не встиг належно підготувати промову, бо поїздка в Морбакку стала спонтанною, а промова, яку він виголошував у церкві, не надто пасувала для челядні. Він кахикнув і почав знову.

— Ти, Бенґте, був добрим і вірним слугою.

— Так, чиста правда, — ​знову встряв Бенґт-Коротун.

Кремезний пробст побагрянів на обличчі.

— Помовчи, Бенґте, коли я говорю!

— Та хіба я що… — ​озвався з ліжка старий. — ​Я ж не перечу шановному пробстові. Усе, що кажете, свята правда.

Пробст почервонів ще більше. Знову прокашлявся і спробував усе спочатку.

— Ти, Бенґте, був добрим і вірним слугою, але й господарів мав добрих.

Старий наймит так утішився від його слів, що змовчати ніяк не міг.

— Як це правдиво, шановний пробсте! Як це правдиво! Усі були чудовими господарями! І Веннервік, і полковий писар, і нинішній пан — ​Ерік Ґустав.

Він простягнув руку, поклав її лейтенантові Лаґерльофу на плече, погладив по руці. Старий аж сяяв від щастя.

Пробст удруге підвищив голос.

— Помовчи, Бенґте, коли я говорю!

— Так-так, щиру правду каже шановний пробст.

Пробст, урешті, засміявся.

— Нема з тобою ради, Бенґте, — ​промовив він. — ​Тож обійдешся без промови. Ось тобі медаль! Носи її з честю і на здоров’я на довгі роки!

Пробст підійшов до ліжка й поклав медаль на святкову сорочку старого наймита.

Згодом, за обідом у Морбацці, пробст мав задумливий вигляд.

— Ще ніколи не бувало, щоб я збивався у промові, — ​сказав він. — ​Але, мабуть, і такого треба зазнати в житті.

Скарбничка

Сам же Бенґт-Коротун був дуже задоволений промовою, виголошеною на його честь. І слова, що він був добрим та вірним слугою, і медаль, і поява пробста в челядні, і всі почесті мали надзвичайно цілющий ефект: біль у спині відпустив. По обіді він уже сидів у ліжку, знову й знову розповідаючи всім охочим послухати, як він врятував скарбничку полкового писаря.