Морбакка

Восени запаси вражали. Унизу стояли величезні скрині з борошном свіжого помелу. Поруч — ​два чани, по вінця наповнені шматками яловичини й свинини в розсолі. Далі — ​відра й діжки з яловичими, свинячими та картопляними ковбасами, приготованими після осіннього забою худоби. У кутку — ​велика діжа з оселедцем, кадовби з соленим сігом та ряпушкою, а бувало, розживалися й на бочівку з лососем; а ще — ​діжки з соленими бобами й шпинатом, з жовтим і зеленим горохом.

На верхньому поверсі зберігалися великі кадовби з маслом, збитим за літо й схованим на зиму. На полицях над віконцями лежали довгі ряди сирів, зі стелі звисали річної витримки копчені шинки. В одному мішку, схожому на велику перину, зберігали хміль, у другому — ​висолоджене зерно. Одним словом, річні запаси провізії.

Коморою заправляла економка. Тут були її володіння, і ключ від комори нечасто потрапляв в інші руки. Мамзель Лувіса господарювала в домашній коморі і в молочарні, але у кліті порядкувала лише економка.

І в кухарство ніхто, окрім економки, не втручався. Готуванням сиропів, варення й дрібної випічки могла опікуватися і мамзель Лувіса, але, якщо йшлося про те, щоб засмажити м’ясо, приготувати сир чи спекти хрумкі хлібці, то це вже була справа економки.

Діти в Морбацці дуже її любили й безмежно їй довіряли. Вважали чи не найважливішою особою на хуторі.

Вони ж бачили, що родичі, котрі приїжджали в гості, відразу прямували на кухню, щоб привітатися з економкою. Якщо ставалося щось особливе, лейтенант Лаґерльоф кликав її й розповідав новину. Коли Даніель і Юган збиралися до школи восени й після Нового року, їм веліли обов’язково попрощатися з економкою.

Діти теж не раз чули, як чужі люди казали, мовляв, як же пощастило пані Лаґерльоф з такою вірною помічницею на кухні. Будь-яка робота під її наглядом спорилася бездоганно.

До того ж лише в Морбацці можна скуштувати чудове різдвяне пиво, хрусткі хлібці й найсмачнішу їжу. За одностайним присудом, усе це було заслугою економки.

Тому й не дивно, що діти вважали її головною твердинею Морбакки, на якій все трималося. Вони ні на мить не сумнівалися: без неї на хуторі все пішло б шкереберть.

Та якось маленька Анна Лаґерльоф довідалася таємницю, яка її дуже налякала. Тримати при собі не могла й поділилася з сестричкою Сельмою. Анна підслухала розмову двох покоївок про те, що економка начеб заміжня і має чоловіка.

Важко й описати, як стривожилися маленькі дівчатка. Якщо економка заміжня і має чоловіка, то навряд чи вона залишиться на хуторі.

Що ж тоді буде з мамою, яка в усьому на неї покладається? Що буде з ними? Економка завжди їх пригощає смачненьким, коли вони забігають на кухню. І що буде з усією Морбаккою?

Треба негайно з’ясувати, де тут правда, а де вигадка. І вони вирішили розпитати Майю, нову няньку, чи економка справді заміжня.

Звісно, нянька Майя чудово знала ту історію. Чула її від своєї матері, яка теж на той час служила в Морбацці.

Виявляється, що це не брехня, а чиста правда, хоча розмов про заміжжя економки ніхто з дітей раніше не чув. Чоловік її живий, він різьбяр по дереву, живе у Карлстаді. Зле, що не помер.

А все було так: коли лейтенант і його брат почали ходити в карлстадську школу, стара пані Лаґерльоф послала з ними до міста свою вірну економку, Майю Персдоттер, щоб та доглядала й годувала хлопчиків. У місті Майя познайомилася з різьбярем, і той до неї посватався.

Мати няньки Майї розповідала, що тієї весни, коли економка повернулася додому й повідомила, що виходить заміж, стара господиня засмутилася, бо ж розуміла, який скарб втрачає.

— То який той хлопець, з яким хочеш одружитися? — ​запитала вона. — ​Певна, що він добра людина?

О, так, економка була цілком певна. Наречений мав власну майстерню і хутір, удома в нього лад, можна хоч вже до шлюбу, бо ліпшого чоловіка їй не знайти.

— Та хіба тобі сподобається цілий рік жити на голій міській вулиці? — ​запитала стара пані Лаґерльоф. — ​Тобі, яка все життя прожила на селі?

Економка того не боялася. Усе буде добре. На неї чекає легке життя, не доведеться ні пекти, ні варити, хіба прогулятися на базар й купити все необхідне для дому.

Стара пані Лаґерльоф зрозуміла, що дівчині страх як кортить заміж. Нема ради, треба готуватися до весілля. Весілля справили в Морбацці. Приїхав наречений, на вигляд розумний і вправний парубок. Наступного після весілля дня молода пара поїхала в Карлстад.

Десь через два тижні — ​не більше — ​стара пані Лаґерльоф взяла ключ від кліті, хотіла відрізати шматок шинки на вечерю. Щоразу, беручи ключ, вона думала про Майю Персдоттер, як вона там? «Якби я не послала її до хлопчиків у Карлстад, вона не познайомилась би з різьбярем, — ​думала пані Лаґерльоф. — ​Досі мала б добру помічницю і не бігала б до кліті двадцять разів на день».

Переступаючи поріг, глянула мимоволі на алею і на дорогу — ​на той час ще нічого не заслоняло краєвиду. І завмерла, бо попід березами хтось ішов, дуже схожий на Майю Персдоттер, її вірну помічницю й подругу з юних літ. Жінка аж ключ з рук випустила.