Морбакка

Що ближче підходила подорожня, то менше залишлося сумнівів. А коли зупинилася перед господинею і привіталася, пані Лаґерльоф, урешті, повірила своїм очам.

— Це ти? Майя Персдоттер? — ​вигукнула вона. — ​Що тебе сюди привело? Чоловік розчарував?

— Та він тільки те й робить, що п’є, — ​відповіла економка. — ​Не просихає від самого весілля. Дудлить чистий спирт, призначений для роботи. Не витримую я з тим пияком.

— Ти ж мріяла ходити на базар, купувати все, що треба, і мало працювати, — ​завважила пані Лаґерльоф.

— Я буду на вас працювати, буду вас на руках носити, лише дозвольте повернутися, — ​промовила економка. — ​Я дні й ночі страшенно тужила за Морбаккою.

— Заходь в хату, поговоримо про це з полковим писарем! — ​сказала стара жінка, аж просльозившись від радості, й додала: — ​З Божою поміччю, ми більше не розлучатимемося в цьому житті.

Так і сталося. Економка залишилася на хуторі. Її чоловік, певно, зрозумів, що марно й намагатися її повернути. За нею не приїжджав, до себе не кликав. Шлюбну обручку вона зняла й сховала в одежну скриню. Про ту історію ніхто більше не згадував.

Маленькі донечки лейтенанта Лаґерльофа могли б і заспокоїтися, почувши розповідь, але вони ще довго боялися знову втратити Майю Персдоттер. Доки той різьбяр живий, може статися, що він таки приїде й вимагатиме віддати йому дружину. Стоячи біля кліті, звідки добре видно дорогу, вони боязко чекали на його появу. Нянька Майя сказала їм, що чоловік, якщо захоче, має право вимагати від дружини, щоби вона пішла з ним.

Діти не знали, скільки років старій економці. Сама ж вона забула свій рік народження, а запис у церковній метриці міг бути неправильний. У кожному разі, поза сімдесят. Та різьбяр однаково міг забажати повернути її собі, бо ж вона неймовірна, чудова людина.

І що тоді буде з Морбаккою?

Челядня

У давні часи, коли челядь отримувала одяг від своїх господарів, хутірне жіноцтво, звісно, працювало весь рік, не покладаючи рук. Довгими темними зимовими вечорами й довгими темними зимовими ранками жінки сиділи за веретенами й пряли пряжу, а ось ткали з початком весни, коли дні ставали довшими й світлішими, бо таку роботу неможливо виконувати в присмерку.

Щоб до літа, коли на хутір приходив з парафії кравець, встигнути наткати конопляне й льняне полотно, і тонку вовняну тканину, треба було добряче напрацюватися. Але багато не натчеш, коли ткацький верстат стоїть у кухні. О ні, ткалям треба було мати окреме для цього місце, де б їм ніхто не заважав.

Тому колись на заможних хуторах облаштовували ткацькі кімнати. Така була і в Морбацці. Ще в часи колишніх парохів над челяднею збудували другий поверх на дві кімнатки з низькою дощаною стелею, шамотними грубками й мазаними глиною стінами. У дальшій кімнаті жив управитель хутора, а в тій, що ближче до входу, стояли два ткацькі верстати, кожен біля свого віконця.

Ткацька майстерня працювала й при лейтенантові Лаґерльофу, хоча тоді вже платню давали грошима, а не одягом. Пані Лаґерльоф дуже любила це ремесло й ткала рушники, постільну білизну, скатертини, хідники на підлогу, гардини, оббивну тканину на меблі й матерію на сукні — ​одним словом, усе необхідне в господарстві.

Улітку робота в ткацькій не зупинялася. Але восени верстати забирали й ставили натомість довгий низький стіл, заплямлений смолою, і круглі триногі ослони з челядні. Це служило першою ознакою, що на хуторі чекають на шевця, солдата Свенса.

І справді, невдовзі з’являлися швець і підмайстри з великими ранцями. З ранців викладали на стіл підметки, молотки, колодки, дратву, щітки, підківки, шнурівки й дерев’яні цвяхи.

Швець був високий, худий, чорноволосий, з пишними чорними вусами й бородою, здавався суворим і грізним чолов’ягою, справжнім вояком. Проте часто ніяковів і розмовляв несміливо. М’який погляд очей, в усій поставі проглядалася невпевненість. Тож загалом був, мабуть, цілком мирний.

Діти лейтенанта Лаґерльофа невимовно тішилися, коли на хуторі з’являвся швець. За найменшої нагоди щодуху бігли стрімкими сходами в ткацьку. Не так щоб побалакати, бо солдат Свенс був роботящим і мовчазним, більше задля того, щоб побачити, як шиють черевики, від самого початку, коли шкіру натягали на колодку, і до самого кінця, коли нарізали ремінці.

Швець переважно сидів, схилившись над роботою, але відразу підводив голову, почувши на сходах кроки лейтенанта Лаґерльофа.

Вони з лейтенантом були давніми полковими товаришами. Трохи поговоривши про взуття, шкіру для підметок і шевську ваксу, починали згадувати давні історії з часів своєї військової служби. Захопившись бесідою, лейтенантові іноді вдавалося умовити шевця затягнути стару солдатську пісню, не схожу на інші воєнні пісні, бо починалася вона так: «Ми, шведські герої, воювати неохочі». Солдати придумали її в 1848 році на шляху в Данію у поході, прозваному «канапковою війною». Швець Свенс мав одну особливу рису: дуже любив розповідати історії про кравця Лаґера, який часто, бувало, сидів у цій майстерні за часів полкового писаря, бадьорий та бешкетний, на противагу шевцеві — ​похмурому й небалакучому.