Морбакка

Усі підходили і наливали собі кави. Брали лише один шматочок цукру, один пшеничний й один житній сухарик. Якщо на стіл ставили завиванці, імбирне печиво чи пиріжки, теж брали по одному. Наповнивши філіжанки, усі розсідалися на свої місця, статечно попиваючи каву. Пані Луїза Лаґерльоф сиділа в одному кутку дивана, мамзель Лувіса — ​в іншому, лейтенант Лаґерльоф — ​у кріслі-гойданці, яке належало тільки йому, і ніхто не мав права в нього сідати. Пан Тюберґ, домашній учитель Югана, примощувався у плетеному фотелі, а поміж ними стояв круглий вільховий столик. Юган Лаґерльоф мав своє місце за маленьким столиком біля вікна. За другим таким же столиком сиділа Анна, а за складним столиком у кутку, біля кахляної грубки, сиділи наймолодші — ​Сельма й Ґерда. Щоправда, їм ще зарано було кавувати, тому дівчатка пили молоко.

Того дня в гості приїхала панна й теж долучилася до кавування. Вона примостилася на одному з чорних плетених стільців, які в інші дні запихали під обідній стіл. Стілець стояв майже посеред їдальні, тож всі могли її бачити й з нею розмовляти.

Товариство обговорювало нейтральні теми, а коли розмова вичерпалася, лейтенант Лаґерльоф, який терпіти не міг пауз у спілкуванні, заходився розпитувати гостю про місії і проповідників, про швейні гуртки й молитовні зібрання.

Добре знаючи особливості обох співрозмовників, усім було зрозуміло, що добром це не скінчиться.

Пані Лаґерльоф спробувала змінити тему, мамзель Лувіса штурхнула брата ліктем під бік, а пан Тюберґ намагався привернути увагу до кави, мовляв, кава сьогодні просто неперевершена. Однак лейтенант і панна уже завелися і розпалилися.

Пані Лаґерльоф добре знала, що будь-яке скептичне зауваження лейтенанта про «місію» призведе до того, що ображена панна щонайменше рік не з’являтиметься на хуторі. Проте панні просто необхідно було з’являтися у Морбацці, щоб смачно попоїсти та ще й отримати у дарунок борошна й усіляких харчів принаймні на пів року.

Пані Лаґерльоф у своїй тривозі не знайшла іншого виходу відволікти гостю, як почати розпитувати, яка ж доля двадцятьох дітей пробста.

Панна вмить забула про «місії», і внутрішні, і зовнішні, і про проповідників, і про малолітніх язичників, і навіть про безбожного лейтенанта Лаґерльофа. Вона засяяла, мов сонце, і почала пристрасно розповідати:

— То був найчудовіший час у моєму житті. На їхньому хуторі доводилося влаштовувати велике прання кожні два тижні. Балії до краю повнилися брудним одягом. Годі спокійно поїсти, бо з обох боків по дитині, і всіх треба нагодувати. А полотно на постільну білизну закуповували цілими сувоями. Швець, кравець і швачки ледве встигали приїжджати, у пробста завжди вистачало роботи.

— Але панно Анно, як вони зуміли виростити таку купу дітей? — ​запитала пані Лаґерльоф, щоб іще більше заохотити гостю до оповіді.

— Знаєте, пані, то були чудові діти, — ​захоплено повела далі панна. — ​Ліпших дітей у житті не бачила. Старша донька, Єва, навчилася прекрасно шити сорочечки для немовлят і доглядати за малечею! Сімнадцятирічною вийшла заміж за молодшого священника Янссона з Шіланди, а коли той помер, одружилася з пробстом з Вестерґотланда. У неї теж народилося багато дітей, але від першого шлюбу вона жодного разу не з’являлася у батьківській господі.

— Певно, вважала, що там і без неї чимало люду живе, — ​сухо завважив лейтенант Лаґерльоф.

Дівчатка в кутку під грубкою захихотіли, але панна кинула на них такий суворий погляд, що вони миттю замовкли.

— Наступний, за старшинством, був хлопчик на ім’я Адам, — ​вела далі панна. — ​Страх який крикливий, а коли став парохом, так гарно правив месу, що його призначили придворним капеланом. Міг би одружитися з ким забажав, але сімейне життя його не вабило, залишився самітником до кінця своїх днів.

— Це ж треба! — ​втрутився пан Тюберґ.

Дівчатка в кутку знову приснули сміхом, але панна огріла і їх, і пана Тюберґа гнівним поглядом, тож усі троє злякано принишкли.

— Третій за віком — ​ще один хлопчик на ім’я Ной. Він так вправно ловив рибу, що забезпечував усіх їжею, і ми з його матінкою були йому дуже вдячні за це. Він став парохом у Галланді й, доки жив, щороку посилав батькам велику діжку засоленого лосося.

— До речі, про лосося… — ​урвав панну лейтенант Лаґерльоф, він хотів нагадати, що час привезти нову діжку рибної солонини, але хто б то міг зупинити словесний потік панни.

— За Ноєм ішов Сем. Той став таким же знаменитим мисливцем, як Ной — ​рибалкою. Бачило б шановне панство, скільки зайців та глухарів він приносив додому. Теж вивчився на священника й отримав велику парафію у Сконе. Щозими присилав додому впольовану косулю.

Закінчивши з Семом, панна перевела дух й озирнулася навколо. Але всі сумирно мовчали, ніхто й не думав її перебивати.

— Після трьох хлопчиків народилася дівчинка, яку назвали Сарою. Готова заприсягнутися перед Богом і людьми, що не було на світі вправнішої господині, яка так добре вміла б квасити огірки, варити варення і сиропи. Та заміж чомусь так і не вийшла. Поїхала в Стокгольм, щоб дбати про господарку того брата, що став придворним капеланом.