Морбакка

— Дякую, дякую, люба панно Анно! — ​вигукнула пані Лаґерльоф. — ​Ми цього ніколи не забудемо. Дуже повчальна історія і для мене, і для дітей.

Вінок нареченої

Мамзель Лувіса часто вдягала й чепурила наречених. Але далеко не всіх на парафії, лише доньок найзаможніших землевласників. Двох чи трьох на рік, іноді жодної.

Раніше, коли в Морбацці жив священник, жінкам з парохового хутора, напевно, належало причепурювати наречених, насамперед тих, хто вінчався у церкві. До мамзель Лувіси це входило до обов’язків її матері й бабусі, а ще прабабусі й прапрабабусі. Звичай запровадили давно, вона лише продовжила родинну традицію.

Мамзель Лувісі перейшли в спадок усі весільні строї, зібрані за довгі роки в Морбацці. Їй належала велика старовинна шафа, де в одній з касеток зберігалися довгі разки намиста зі скляних перлів, коралів та бурштину. Вона мала чималу колекцію старовинних черепашачих гребінців, які аж на чверть ліктя виступали над зачіскою, а також твердих картонних обручів і валиків, розмальованих квітами й обтягнутих білим шовком — ​їх використовували в ті часи, коли під вінок вдягали спеціальну шапочку. Лувіса зберігала високу корону з зубцями, обтягнуту золоченим папером і зеленою та рожевою тафтою, вінки зі штучних троянд і довгі стрічки з зеленого шовку, гаптовані шовковими рожевими квітами. У тій же скрині лежала кучерява перука, шпильки для волосся, прикрашені скляними підвісками, довгі сережки з несправжніх перлів, різні брошки, браслети й латунні взуттєві пряжки, декоровані фальшивими рубінами, аметистами й сапфірами.

У часи, коли до шлюбу вбирали такі строї, одягання нареченої було дуже клопітною і відповідальною справою. Тоді наречена могла багато днів до весілля сидіти й обшивати яскравими стрічками рукави й поділ весільної сукні. Іноді доводилося наново оклеювати корону золотистим папером, чіпляти нові паперові квіти й до блиску начищати латунні елементи, щоб вони сяяли, наче золото.

І хоч вся ця розкіш була несправжньою, та все ж наречена-селянка в високій короні й широкому квітковому вінку на голові, з численними барвистими коралями на шиї, у шовковій шалі і в сукні, отороченій тендітними шовковими стрічками, з браслетами на зап’ястках і пряжками на черевичках мала неперевершений вигляд.

Усе це якнайліпше пасувало поставній, ясноокій і рум’яній сільській дівчині, тіло якої сформувалося у важкій роботі, а шкіра потемніла від сонця. У такому строї вона ступала гордовито, з відчуттям власної гідності, ніби вивищуючись над рештою. У день весілля дівчина видавалася нареченому королевою, ба богинею, найпрекраснішою трояндою у садку, виблискувала, мов позолочена шкатулка.

Але мамзель Лувіса вже не мала можливості скористатися старовинним убранням. Тепер усе обходилося тонкою миртовою короною чи миртовим віночком і пишним білим вельоном — ​ото й майже все. Іноді Лувіса оперізувала стан простої чорної вовняної сукні червоною шовковою стрічкою, а щоб оживити скромне вбрання, часто зичила нареченим свої прикраси: золоту брошку, золотий ланцюжок, золотий браслет або золотий годинник.

Звісно, вона тужила за старими часами. Бачила, що щось було не так зі збіднілими барвами, з заощадженням на прикрасах, зі старанним приховуванням трохи, можливо, грубуватих рис обличчя під невагомо-білим тюлевим вельоном. Вельон пасує блідолицим міським панянкам, які хочуть видатися нареченому цнотливо-чистим втіленням мрії. Мамзель Лувіса погоджувалася, що такий образ нареченої також гарний, але сільським невістам більше пасував старовинний стрій.

А як складно в глушині роздобути мирту для вінка й корони! Мамзель Лувіса посадила маленькі миртові деревця, але вони рости не бажали. Та й наречені, зазвичай, не квапилися виручати.

Одного разу мамзель Лувіса потрапила в прикру ситуацію. До неї прийшла жінка середніх літ, Кайса Нільсдоттер, і попросила одягнути її до вінця. Вона була незаможного роду, але збиралася заміж за шкільного вчителя, тож подумала, якщо вже у неї складається така добра партія, то причепурити її до шлюбу повинна саме Лувіса.

Що ж, мамзель Лувіса була не проти. Однак поставила одну умову: наречена мала допомогти їй роздобути мирту. «Моя мирта майже скінчилася, — ​сказала Лувіса, — ​і я не знаю, де взяти ще».

Наречена запевнила, що знайде миртові гілочки і для корони, і для віночка, та щось не дуже квапилася дотримати обіцянки. За день до весілля передала в Морбакку кілька гілочок, але з такими зів’ялими й почорнілими листочками, що ними аж ніяк не годилося прикрашати убрання.

Оце була справжня біда! Мамзель Лувіса обірвала всю зелень на своїх кущиках, однак того виявилося замало. Служниці метнулися по сусідах, але теж принесли понищені гілочки. Здавалося, що того року увесь мирт похворів: листочки чорніли й опадали від найменшого доторку.

Про те, щоб прикрасити корону нареченої іншою зеленню, навіть мови не могло бути. Ніжні, молоді пагони брусничника дуже схожі на мирт, проте його листочки в короні — ​то чиста ганьба для нареченої. Ще, чого доброго, подумає, що й вінчання у неї не справжнє.