Морбакка

Бабуня подумала, що все їй наснилося і знову вмостилася спати. Навколо панувала тиша, вона знову задрімала.

Ну, хіба не дивовижа? Щойно заснула, як знову прокинулася від того, що рухаються сани. Цього разу не просто смикнулися, а поповзли долівкою. Сани ковзали дуже поволеньки, але стара не мала сумніву — ​вони ожили.

Бабуня сіла й міцно вхопилася за краї обома руками. Волосся стало сторч на голові, підборіддя тряслося.

— Господи милосердний! — ​заскімлила вона. — ​Господи милосердний! Вони повзуть, вони повзуть!

Як таке можливо? Може, старі сани, які щозими возили чавун між Берґслаґеном і Чюмсберґом, застоялися без руху, може, їм ночами треба розім’яти закляклі полози?

Раптом сани посунули швидше. Підстрибували на нерівних дошках настилу, перекочувалися через купи сіна й соломи, ніби їхали горбками й видолинками.

— Господи милосердний! Господи милосердний! — ​ледь не плакала старенька.

Але марно вона прикликала Господа. Сани далі собі їхали без перешкод, бо ж надворі було літо, і сіна на піддашші майже не зосталося. Зрештою, вони уперлися в стіну й завмерли. Здавалося, ну, нарешті, заспокоїлися. Та де там! Мовби передихнувши хвилинку, почали задкувати в той куток, де стояли раніше.

Згодом бабуня розповідала, що якби тієї миті не здогадалася, що відбувається, напевно, з’їхала б з розуму.

Звісно, ніякі не духи й спомини про давні поїздки рухали саньми. Швидше за все, полози хтось добре змастив.

Якійсь відьмі чи то на хуторі, чи в околицях — ​імен вона не називала, навіть подумки не сміла назвати, — ​забаглося вирушити на санях на шабаш, бо на них зручніше добиратися, ніж на кочерзі чи на дверному полотні.

Клята відьма, певно, не знала, що в санях полюбляла спати бабуня. Хай там як, вона не встигла допетрати, що саме відбувається, але миттю збагнула, що сани рвуться у дорогу. І замість відьми заберуть її, бідолашну стареньку бабцю, з собою на шабаш.

Господи милосердний! Якби не стіна стайні, летіла б вона вже понад лугами в бік церкви.

Сани все ще задкували, але старенька розуміла, що вони всього лиш беруть розгін, щоб проламати стіну й вихопитися на волю. Щойно вирвуться якимось дивом з сіновалу, понесуть її понад горами й лісами. Вона летітиме високо над дзеркальними плесами озер, нітрохи не боячись упасти в воду; птахою облітатиме церковну дзвіницю. Далеко понесуть її сани, поза парафії Стура-Чіль і Ґрав. Хтозна, куди занесуть, про це вона навіть думати не насмілювалася.

Господи милосердний! Сани знову помчали вперед! І вони ж неодмінно полетять, якщо проб’ють стіну. А стіна наближалася з такою швидкістю, що стара бабуня й не сумнівалася: ще трохи, і дошки не витримають натиску. Вона, про всяке, лягла на сани, щоб не знесло голову.

Жахливий удар, однак стіна встояла і цього разу. Якби ж сани здогадалися, що їхні спроби марні, і втихомирилися!

Та де там! Знову позадкували! Добре ж їх змазали чудодійною маззю! Якщо розженуться утретє, неодмінно проб’ються назовні й полетять.

Що ж вона чинитиме, опинившись серед відьом і всякої нечисті? Звісно, бабуня чула різні байки, але по-справжньому ніколи в них не вірила. Люди в багато чого не вірять, доки не впевняться на власні очі.

Господи милосердний, не введи в спокусу! Вона все життя прожила в злиднях, але ніколи не нарікала. Якби хтось запропонував їй зараз владу й гроші, чи змогла б опиратися? Або навчив замовлянь, які зцілюють недуги в людей і худібки, чи плекають плоди землі, чи пробуджують кохання у молодих? Чи встояла б вона? Хоч би вистачило сил подолати спокусу й зберегти в душі благодать!

Сани втретє почали розганятися. Рвонули вперед, аж вітер у вухах засвистів. Стара заплющила очі, щоб не вмліти зі страху. Бо ж знала: й кліпнути не встигне, як опиниться у повітрі й полетить над землею, високо-високо, мов жайворонок або ластівка.

Гуркіт, грюкіт. Мабуть, стіна не встояла.

Ох, слава Богові й хвала! Добротна дощана стіна таки встояла. А ось сани розсипалися на друзки й, напевно, відразу втратили дриґ до мандрівок, бо валялися тихенько, вгомонилися. Бідолашна старенька вилізла з саней і лягла на сіні відпочити після пережитих страхів.

Уранці стара всім розповіла про свою пригоду. Історія дісталася і до вух бабусі. Вона вирішила, що то якась чудасія. Бабуся, звісно, вірила у всяке надприродне, але конче мусила з’ясувати, що й до чого. Ніколи раніше не чула, щоб відьми вирушали на шабаш у світлу літню ніч та ще й на санях! Бабуся подалася на піддашшя стайні, оглянула сани й побачила, що до них прив’язані довгі віжки.

Не довго думаючи, прикликала до себе наймита-підлітка й кількох його друзяк, допитала їх і дала добрячого прочухана.

***

Це теж була одна з розповідей лейтенанта Лаґерльофа про хлопчачі витівки. Він багато їх знав, але, коли розповідав історію про сани чи про мамзель Брустрьом, пані Лаґерльоф зазвичай веліла дітям сказати всім «на добраніч» і йти спати.

Пісні Бельмана

О пів на сьому ранку нянька розпалювала в дитячій кімнаті кахельну грубку, а о сьомій вставали діти й починали вдягатися.