Морбакка

Коли вони закінчували ранкове вбирання, десь приблизно о пів на восьму, і поспіхом, як-будь застеляли ліжка, з кухні приносили тацю з пудингом на тарілках, прикрашеним трояндочками з вершків, і великі канапки з домашніх хрустких хлібців. Це була перша денна трапеза.

До восьмої діти сиділи за великим чорним столом біля вікна й вчили домашні завдання. Вони не виходили з дитячої, яка служила їм і класом, бо ж інших вільних кімнат не було.

Щойно годинник бамкав восьму, діти згортали підручники, одягали верхній одяг і вибігали в тьмяний зимовий ранок. Погодою ніколи не цікавилися, просто спішили перевірити, чи можна покататися на ставку на ковзанах, а чи ліпше спускатися на санчатах з горбика на алеї. Бувало, якщо не було чим більше розважитися, ходили до стайні подивитися на кроленят або побавитися з собакою-пастухом.

Перед дев’ятою було заведено снідати. Сніданок складався з яєць або млинців, або смаженого оселедця з м’ятою картоплею, або млинців-кров’янок зі смаженим м’ясом і підливою. Снідали не за спільним столом. Кожен підходив, за чергою накладав собі їжу на тарілку й сідав їсти за один з маленьких столиків.

О дев’ятій слід було закінчити сніданок, бо починалися уроки. Діти поверталися в дитячу кімнату, сідали за великий чорний стіл і читали, писали та рахували аж до дванадцятої. Менші дівчатка вже не навчалися у пана Тюберґа, їм найняли гувернантку, старшу доньку дзвонаря Меланоза, Іду. Вона успадкувала від батька світлу голову й учительський талант.

О дванадцятій сідали за круглий стіл у їдальні обідати. Одна з дівчаток читала молитву перед обідом, друга — ​після. Попоївши, вони цілували руку батькові й матері, дякували за трапезу. За столом вони мовчали, бо тут розмову підтримував лейтенант Лаґерльоф. Як не дивно, він завжди знаходив теми для розмови. Навіть якщо всього лиш зустрів на вулиці якусь бабуню, то й ту зустріч міг оповісти як казку.

Між першою та другою діти гуляли. Щоправда, іноді поверталися додому й раніше, щоб повторити домашні завдання до пообідніх занять.

З другої до четвертої сиділи за шкільним столом, а після четвертої виконували домашні завдання на завтра.

Однак довше п’ятої не засиджувалися. Знову вибігали надвір і вже цього разу вирушали на справжній, високий пагорб, далі від дому. Був час, коли вони каталися на великих дерев’яних санчатах, і це було неймовірно весело.

Увечері родина дуже гарно й затишно проводила час. У вітальні тріскотів у грубці вогонь, на гральному столику стояло вершкове масло, хліб і глечик з морсом. Дітям дуже подобалося, сидячи або лежачи біля вогню, наминати хліб з маслом. Вони базікали, вигадували всілякі витівки, і саме тоді за весь день могли, власне, робити, що лиш заманеться.

Коли згасала остання іскорка в грубці, на круглому столику біля софи ставили лампу. Тепер навчати маленьких доньок бралася пані Лаґерльоф, показувала їм, як шити, плести гачком і на дротиках. Вона мала томик «Казок» Г. Х. Андерсена й, коли вважала, що робота в маленьких ручках спорилася доладно, читала або переказувала дітям у винагороду «Дорожнього товариша», «Кресало» або «Диких лебедів». А які гарні, веселі ілюстрації мала та книжка! Розглядати їх було так само приємно, як і слухати оповіді.

О восьмій родина сідала вечеряти, і щойно тоді з’являвся лейтенант Лаґерльоф. До самого вечора він чипів над товстими бухгалтерськими книгами у своїй конторі.

Після важкого, розписаного за суворим розкладом дня, можна було нарешті відпочити. Діти відкладали рукоділля, лейтенант сідав у крісло-гойданку й розповідав історії про школярські витівки, як ото про мамзель Брустрьом, чи розказував про неперевершену Єнні Лінд у ролі Норми в опері «Норма» Вінченцо Белліні або доньки полку в «Доньці полку» Гаетано Доніцетті; про Емілію Гьоґквіст у ролі Орлеанської діви в трагедії Шиллера.

Іноді, коли йому не хотілося говорити, лейтенант просив пані Лаґерльоф або мамзель Лувісу почитати вголос щось з Теґнера. Він вважав, що у світі немає нічого прекраснішого за «Сагу про Фрітьофа». Волів би бути лундським професором, який оспівав кохання Фрітьофа й Інґеборґ, ніж французьким імператором чи російським царем. Лейтенант високо цінував фінського поета Рунеберґа, любив слухати його «Оповіді прапорщика Столя» й епічні поеми. Але не любив, коли хтось стверджував, ніби фінський скальд талановитіший за Теґнера.

Траплялося — ​і це бувало найвеселіше, — ​лейтенант Лаґерльоф сідав за старий клавесин і брав кілька акордів.

— Ходіть-но сюди, діти! — ​кликав він. — ​Заспіваймо Бельмана!

Дівчаток не треба було просити двічі. Вони миттю підбігали до батька й бадьоро заспівували. Завжди починали зі «Старця Ноя» і «Йоакіма у Вавилоні», потім переходили до «Таточка Мовіца» й «Півнячої матінки», танцмейстера Мольберґа і його сумної пригоди в корчмі.

Лейтенант Лаґерльоф барабанив по клавішах і тихенько підспівував, щоб діти не збивалися з мелодії і такту. Діти ж горланили на весь дім.