Морбакка

Анна й Сельма далі гуляли собі на подвір’ї, намагалися розважатися, стріляючи з покинутих хлопцями луків. Обидві запевняли, мовби забавляються нітрохи не гірше, ніж узимку, коли всі хлопці в школі. Анна обіцяла, що ніхто з хлопців більше не побачить її ляльки, яку їй подарувала одна з тітоньок, мамина сестра. Лялька була величенька, завбільшки з лікоть, у панчішках і черевичках, у корсеті й криноліні, мала власне ліжечко з подушками й постільною білизною, а ще скриню з одягом і всіляким іншим причандаллям.

Життя в колонії ставало, тим часом, щораз розмаїтішим. На одному зібранні хтось запропонував відкрити корчму. Пропозицію схвалили, корчмарем призначили головного скарбника, Даніеля Лаґерльофа, бо він володів найпросторішим житлом.

Однак новий корчмар, певно, вирішив, що надто втомливо забезпечувати населення колонії домашніми компотами, лісовою малиною, яблуками-зелепухами й папороттю-солодицею. І згадав про своїх сестер.

Він подався додому й знайшов обох дівчаток біля ставочка, де вони пускали на воду змайстровані хлопчаками кораблики й запевняли одна одну, що ніколи більше не гратимуться з хлопцями, ба навіть у їхній бік не глянуть.

— Ходіть зі мною у нашу колонію, — ​сказав брат. — ​Будете обслуговувати гостей у моїй корчмі.

Анна й Сельма вмить покинули кораблики напризволяще. Ні словом не дорікнули Даніелеві, що досі ними нехтували. Мовчки потупцяли за братом, радісні й щасливі.

Старий солдат

Одного разу, чудового осіннього вечора, Товста Кайса, яка вже не служила нянькою в Морбацці, а заробляла на життя ткацтвом, ішла собі лісом.

За дорученням лейтенанта Лаґерльофа, вона прямувала до маленької хижки, де народилася, а що далі приятелювала з Сельмою, то і її взяла з собою.

Вони нікуди не квапилися. Зривали попри стежку ягоди брусниці, милувалися мальовничими мухоморами, збирали у фартушки ніжний мох, щоб удома ущільнити вікна в дитячій кімнаті. Товста Кайса раділа, що знову опинилася у лісі, де їй знайомі кожна купина й кожний камінь.

Коли вони нарешті підійшли до вориння, яке обгороджувало хутірець, і вже хотіли перелізти через перелаз, Товста Кайса сказала:

— Пам’ятай, Сельмо, що в присутності мого батька говорити про війну не можна.

Маленька дівчинка дуже здивувалася. Вона знала, що батько Товстої Кайси служив солдатом, побував під Ляйпциґом, бився з Наполеоном, але навіть подумати не могла, що про це з ним не можна розмовляти.

— А чому не можна згадувати про війну? — ​запитала Сельма.

— Нікого, хто по-справжньому воював, не годиться розпитувати про війну, — ​відповіла Товста Кайса.

Дівчинка здивувалася ще більше. Подумала про Фрітьофа і Ялмара, про Гектора й інших стародавніх богів та героїв, про яких читала в книжках, і їй аж в голові замакітрилося.

Тим часом вони ввійшли до хижки. Батько Товстої Кайси сидів біля грубки, грів спину до вогню. Він належав до старої епохи, це відразу було видно з його заношених панталонів до колін і черевиків, а не чобіт. Дідуган був високий і худий, з грубим, зморшкуватим обличчям, мав на плечах страх який брудний овечий кожух, але загалом не відрізнявся від будь-якого старця-селянина.

Увесь час, доки вони сиділи в хижці, дівчинка не зводила очей зі старого, у присутності якого заборонено згадувати про війну. Для неї ж не було нічого цікавішого й захопливішого, як читати чи слухати оповідки про війну. Шкода, що не можна розпитати його про все те, чого він зазнав.

Сельма сиділа тихенько, не наважувалася ні заговорити, ні відповідати на запитання. Знала: щойно розтулить рот, відразу бовкне щось на заборонену тему, а тоді старий солдат, ще чого доброго, її уб’є.

Що довше дивилася на старця, то страшнішим він видавався. Їй у голові не вкладалося, як це не можна розмовляти про війну. Мабуть, за тим криється щось жахливе, чого їй не дано було зрозуміти. Вона відчувала, що той старець небезпечний. Хотілося втекти від нього. Вона вже готова була кинутися до дверей.

З кожною хвилиною Сельмі ставало дедалі страшніше, і коли Товста Кайса нарешті завершила свої справи й настав час попрощатися, маленька дівчинка майже не тямилася від страху перед старим.

Якби він, як інші солдати, сказав, що війна найбільш захоплива пригода на світі, якби похвалився, що вбив сотні ворогів, спалив купу сіл і міст, дівчинка анітрохи його не боялась би.

Земля Надії

У Морбацці жили Ларс з Лондона, Свен з Парижа, Маґнус з Відня, Юган з Праги, Пер з Берліна, Олле з Маґґебюсетера, конюх і наймит-підліток.

І Ларс з Лондона, і Свен з Парижа, і Маґнус з Відня, і Юган з Праги, і Пер з Берліна — ​ніякі не чужинці, а поденники в Морбацці. Річ у тім, що лейтенант Лаґерльоф задля потіхи назвав хутори своїх орендаторів на честь найвизначніших міст Європи.