Москаль-чарівник

Ой, был, да ни­ма, да по­ехал на мельни­цу.
Бедна моя го­ло­вуш­ка, од­на до­ма ос­та­лась.
Девчина моя, ти ж моя ма­ти!
Довго ж ме­нi, моє сер­це, без те­бе ску­ча­ти?
Дiвчино моя, Пе­ре­яс­лiв­ко.
Дай ме­нi ве­че­ря­ти, моя лас­тiв­ко!

Михайло з Те­тя­ною дов­го ре­го­чуться. Сол­дат, на них див­ля­чись, теж смiється.

Солдат. Что ж вы сме­етесь? Раз­ве ху­до спел?

Михайло i Те­тя­на (ра­зом). Гар­но, гар­но, нi­чо­го ска­за­ти.

Михайло. Утяв до гап­ли­кiв! (Смiється).

Тетяна. Аж пальцi зна­ти! (Смiється).

Михайло. Де ти так вив­чив­ся? Це ди­ко­ви­на! Не мож­на й роз­пiз­на­ти, - та­ки не­мис­тен­но по-на­шо­му! (Смiється).

Солдат. Да спой-ка ты, хох­лач, хо­тя од­ну рус­скую пес­ню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!

Михайло. Ва­шу? А яку? Мо­же, со­ко­ли­ка або ку­ку­шеч­ку?.. Мо­же, ла­пуш­ку або ку­муш­ку? Мо­же, ру­ка­вич­ку або пiд­по­ясоч­ку? Уби­рай­ся з своїми пiс­ня­ми!.. Прав­ду ска­за­ти, єсть що й пе­рей­ма­ти!.. Жiн­ко, зас­пi­вай же ти по-своєму ту пiс­ню, що мос­каль спi­вав. (До сол­да­та). Сядьта пос­лу­хай, як во­на спi­ває.

Тетяна. Доб­ре, чо­ло­вi­че, зас­пi­ваю. (Спi­ває).

Ой, був та не­ма, та поїхав до мли­на.
Бiдна моя го­лi­вонька, що я до­ма не бу­ла.
Дiвчино моя, ти ж моя ма­ти!
Довго ж ме­нi, моє сер­це, без те­бе ску­ча­ти?
Дiвчино моя, Пе­ре­яс­лiв­ко.
Дай ме­нi ве­че­ря­ти, моя лас­тiв­ко!
Я ж не то­пи­ла, я ж не ва­ри­ла.
По во­ду пiш­ла - вiд­ра по­би­ла.
А до­до­му прий­шла - пiч роз­ва­ли­ла.
За те ме­не моя ма­ти тро­хи не по­би­ла.

Михайло. А що, яко­во?

Солдат. Ну, што и го­во­рить! Вить вы - при­род­ные пев­цы. У нас пос­ло­ви­ца есть: хах­лы ни­ку­да не го­дят­ся, да го­лос у них хо­рош.

Михайло. Нi­ку­ди не го­дяться? Нi, слу­жи­вий, та­ка ва­ша по­с­ло­ви­ця нi­ку­ди те­пер не го­диться. Я то­бi ко­ро­тенько ска­жу. Те­пер уже не те, як дав­но бу­ло, iск­ра до­те­пу роз­же­в­рi­лась. Ось заг­лянь у сто­ли­цю, в од­ну i в дру­гу, та заг­лянь в се­нат, та кинься по мi­нiст­рах, та то­дi й го­во­ри - чи го­дя­ть­ся на­шi ку­ди, чи нi!..

Солдат. Спо­ру нет, что нын­че и ва­ших мно­го есть зас­лу­жен­ных, спо­соб­ных и от­лич­ных лю­дей да­же в ар­мии, да пос­ло­ви­ца-то идет, вишь ты.

Михайло. Пос­ло­ви­ця? Ко­ли на те пiш­ло, так i у нас єсть їх не тро­хи.

Тетяна. Го­дi вам спо­ри­ти­ся. Те­пер чи мос­каль, чи наш - все од­но: всi од­но­го батька, ца­ря бi­ло­го, дi­ти. Тiльки в тiм i раз­ни­ця, що од­нi ду­же шпар­кi, а дру­гi смир­нi… Чо­ло­вi­че, вже не ра­но, - мо­же, час спа­ти ля­га­ти?

Михайло. Та щось i сон не бе­ре, ко­ли їсти хо­четься.

Солдат. Да, с то­щим брю­хом пло­хой сон бу­дет…

Михайло. Хоть би ти, Те­тя­но, зас­пi­ва­ла. Мо­же б, на жи­во­тi по­лег­ша­ло.

Солдат. В са­мом де­ле, спой, Та­ню­ша, что ни есть.

Тетяна. Хi­ба мос­ковську, що ме­не од­на дон­чи­ха вив­чи­ла.

Солдат. Нут­ка, ну, спой рус­скую; вер­но, так же спо­ешь, как я ва­шу.

Михайло. По­чуєш та й ска­жеш то­дi, чи прий­де то­бi по ну­т­ру.

Солдат. А как эта пес­ня на­чи­на­ет­ся?

Тетяна. Больно серд­цу…

Солдат. О! Эту и я знаю - на­чи­най, хо­зяй­ка, и я ста­ну по­д­пе­вать.

Больно серд­цу ми­ла дру­га не иметь,
Скучно, груст­но оди­ноч­кою си­деть.
Кто со мною час при­ят­ный раз­де­лит?
Кто сле­зою ме­ня в го­ре по­да­рит?
И цве­то­чек лишь от дож­ди­ка цве­тет,
Так и серд­це лишь за­ня­ти­ем жи­вет.
Где для серд­ца ми­ла дру­га мне най­тить?
Чувства пе­ред кем ду­ши сво­ей отк­рыть?
Ах! Люб­лю я - но ска­зать то­го бо­юсь,
Без уве­рен­нос­ти я люб­ви стра­шусь.
И без слов лю­бовь мне мож­но до­ка­зать,
Сердце зна­ет, как и дру­га ис­пы­тать;
Буду мол­ча неж­но дру­га я лю­бить,
Буду мол­ча ра­дость, ску­ку с ним де­лить.

Михайло. А що? Гар­на пiс­ня?

Солдат. Прав­да твоя; да и же­на твоя слав­но по­ет.