На білому світі

— Неподобство! Не потерплю! Я буду ставити питання… На кожному кроці мене підводять! Записую догану Кутневі й Горобцеві!

— Допишіть і собі, Семене Федоровичу,— виглянув з-за чиєїсь спини Горобець.— Ви ж самі сказали, що ці плани пишуться для районного начальства.

— Я про начальство не говорив! — заперечив голова.

— Треба нам кінчати з цією комедією,— промовив Макар Підігрітий, звертаючись до Коляди.— Я пропоную заслухати на партійних зборах звіт голови колгоспу, а план скласти новий, і не для району, а для нас усіх.

— Що ви мене звітами лякаєте? — скипів Коляда.

— Ми не лякаємо, а хочемо, Семене Федоровичу, щоб ви зрозуміли,— спокійного життя вам не буде. Ви не князь, якому все сходить з рук, а ми не ваші підлеглі,— сказав Макар.— А то виходить, що тільки ви йдете в ногу, а вся рота — ні…

Коляда зачинивсь у своєму кабінетику і довго міряв поруділими чобітьми скрипучі половиці. Так, Макар Підігрітий сказав правду: не буде спокійного життя. Колись його слово було законом, він був непогрішним хазяїном і суддею… Та не минуло й року, як один за одним почали ламатись щаблі, по яких Семен Коляда так тяжко добирався до влади… Якби не Гайворон, то ніколи б не підточили їх Снопи та Мазурі і Макар Підігрітий підтримував би своїми руками драбинку…

Стомився вже Коляда чинити опір якомусь новому, нестримному духові, що панував у Сосонці після березневої завії п'ятдесят третього року…

«Мабуть треба розпрягати коней, бо вже далеко не заїдеш»,— думає Семен Федорович. А що ж привіз на своєму возі? Була колись слава — розтрусилася, були в руках віжки — не він тепер править… Ні любові, ні щастя, ні багатства не привіз. Та, власне, й коней нема, бо їхав на дрібненькій брехні, а інколи й повзав, і лизав п'яти… Треба тихенько зіскочити з цього візка, поки не зігнали. І з Сосонки втекти. А Фросина? Невже доведеться до кінця віку промучитись з нею? Ні. Є Маланка. Буде син… Син! Його син… Сьогодні Маланка сказала йому на полі, що він уже ворушиться ночами…

Цього в таємниці не втримаєш. Скоро про Маланку заговорить усе село. І тикатимуть на Коляду пальцями, якщо розкаже вона. О, тоді злетяться гайворони! Десятки планів народжуються в голові Семена Федоровича, але він думає не про сина, а про себе. Спокою не буде… Виключать з партії, Фросина доконає його, не простить. Краще буде, якщо Маланка виїде з села. Він дасть їй трохи грошей. Хай виїжджає зараз, негайно…

Коляда поспіхом вийшов з кабінету, і в бухгалтерії побачив агронома. Той, скоцюрбившись, спав на лаві.

— Ти чого тут вклався? — шарпнув за сорочку.

— Ночувати ніде,— протер кулаком очі Дмитро.

— А в Маланки?

— Та незручно, бо вона той,— показав на живіт, — ще на мене люди подумають…

— Що «той»? — зблід Коляда.

— Ніби ви не знаєте,— зухвало засміявся Кутень.— Скоро на хрестини покличе. Сама сьогодні сказала… Хіба ви не прийдете?

— А мені що до того? Мало хто там вилежувався.

— Не знаю,— знущався агроном,— а ваші чобітки частенько бачив за дверима в сінях, Семене Федоровичу…

— Ти, Кутень… твою мать, язика прикуси! Бо я можу…— Коляда так і не сказав, що він може, бо Дмитро зірвався з лави і кинувся до нього.

— Що ви можете?! — кричав хлопець.— Брехати ви можете, та й більше ні хріна! Та я вас зараз…

— Митьку, чого ти? Я ж так… Вирвалось від нерву… Ну, до мене підеш жити, скільки там того діла,— згас войовничий запал у Коляди.— От напасть. Ще й бабу пришиють… Не мав я до Маланки ніякого касательства, Митьку. Хіба коли чарку зайдеш випити. От люди!.. То підеш до мене?

— А куди ж мені йти?

— То прошу, прошу,— запобігливо відчинив двері Семен Федорович.— Ще як і ми з тобою почнемо сваритись, то не буде добра, не буде…

Біля Гайворонового подвір'я Коляда притишив ходу і штовхнув Кутня в бік:

— Бачиш? Клуб відкрили, телевізорчика винесли, наскликали півсела… Інтелігенція!

Кутень і собі зазирнув через ворота: на подвір'ї, біля телевізора, сиділо багато людей. Перед ними на екрані вибухав шаленою пристрастю ревнивий Отелло.

— Отак, телевізорчики купляють, веселяться,— гугнявив Коляда.— Живуть люди. А тут робиш, робиш — і ніякої тобі радості…

Кутень мовчав.

28.

У Сосонці світанки народжуються за Видубецькими горбами. Це так кілометрів з п'ять буде від села, якщо йти навпрошки через поля. Ніякі астрономи не зможуть заперечити цього, бо мале й старе знає, що з-за тих горбів сходить Сонце.

З діда-прадіда небесне світило і сосончани живуть у великій дружбі та любові. Сонце добре знає всіх, хто живе в цьому селі, і не ображається, якщо навіть малюки-безштаньки звертаються до нього на «ти»:

Сонечко, сонечко,

Заглянь у віконечко…