На білому світі

— Ти будеш, як я зрозуміла, працювати одну зміну на тракторі, а другу — на комбайні? — уточнила Наталка.

— Не тільки я, а й Максим та Юхим. Ти не ображайся — жнива…

— А тобі за це догану не винесуть? — Наталка склала простирадло і забрала подушку.— Чи ти вислужуєшся перед Колядою?

— Я працюю не для Коляди.

— Я знаю, що ти працюєш для народу.

— Умгу.

— А народ тобі нічого не скаже, що ти не поїхав на сесію? — поцікавилась Наталка.

— Я здам екзамени восени. Бачиш, ніколи все. Ну, чого ти, Наташко, злишся? — Платон пригорнув до себе дружину.— Я скоро повернусь, і до вечора ми будемо разом. На річку сходимо.

— Ти вже обіцяв,— махнула рукою.— Що ж, іди…

Знову одна. Навіть хлопчаків під ворітьми нема — кудись повів Васько. Згадала, що досі не відповіла на материн лист. А що писати? Жодного разу Наталка не написала батькам правду — навіщо хвилювати? Вона описувала, як щовечора ходить з Платоном у ліс або катається на човні. Потім вони слухають музику і читають вірші. Кілька разів Платон брав її в поле… А скільки подруг має в Сосонці!

Ольга Аркадіївна писала наївні материнські листи, даючи безліч непотрібних порад, присилала рецепти нових тортів і овочевих рагу, навіть розпорядок дня для Наталки і Платона. Бідолашна мати! Вона не знала, що з тієї пори, як почалася сівба, Платон приходить додому, щоб тільки поспати кілька годин. Не лягає до Наталки в ліжко, бо йому ніколи відмити пилюку, що разом зі смердючою соляркою і автолом в'їлася в пори. Прийде — впаде на тапчан і, не поворухнувшись, проспить до світання. А ці нічні зміни! І отак щодоби.

Минають дні, схожі один на одного, як телеграфні стовпи. Тільки й розради, що тепер вечорами приходять сусіди подивитися телевізійні передачі. Тоді Наталка дізнається про всі сосонські новини. Інколи на годину-другу забігають дівчата — Світлана з подругами, а коли з'являються хлопці, то вони по одній зникають. Якось увечері прийшла й Степка, ніби запитати, чи нема Галини. Наталка запросила її до телевізора, але дівчина відмовилась:

— Я ще й вдома не була, а мене чекають…

На Степці — коротеньке вишневе плаття з срібними ґудзичками і нові туфлі на височенних каблуках. «Каже, що вдома не була, а вирядилась, як на весілля,— подумала Наталка,— точно, прийшла позадаватись обновами». Гостя манірно повернулась і не дуже впевнено подибала в своїх туфликах. Дівчата провели її заздрісними поглядами.

Наталка не сказала Платонові про ці дивні відвідини, хоч була переконана, що саме для нього надягла Степка і нове плаття, і туфлі. Прийшла, щоб нагадати про себе і, може, про свою любов. На що сподівається ця Степка?

…Наталка почула чиїсь кроки і вийшла з хати.

— Комсомольський привіт,— сказав Олег Динька, протягуючи руку.

— Ми до тебе, Наташко,— промовила Світлана.

— Дуже рада, заходьте.— Жінка скинула фартушка, щоб не бути такою буденною.

— Якщо не заперечуєщ, то давай посидимо на лоні природи,— запропонував Динька.

— Давайте на лоні,— погодилась Наталка і провела гостей в садок.

— У вас з Платоном є якісь книжки? — без вступу почав Олег.

— Трохи є,— відповіла Наталка, не дуже розуміючи хлопця.

— А ти можеш їх віддати нам у тимчасове користування? — без зайвої дипломатії запитав Динька.

— Ми бібліотеку збираємо, — пояснила Світлана,— бо в сільській дуже мало книжок. Коляда тільки на брошури гроші дає.

— А твій батько лише на плакати,— не стерпів Олег.— Отака в нас культура, Наталко.

— Ходімо, я покажу вам книжки.— Господиня провела Олега й Світлану в кімнату.

— Замучить мене цей Підігрітий,— скаржився Динька.— Приїхав з наради і заходився: давай мені ініціативу! Щодня давай йому ініціативу.

— Яку ініціативу? — спитала Наталка.

— Каже, щоб була в селі агітація і пропаганда. Ми з Іваном Івановичем Лісняком уже тиждень ночами лозунги пишемо. А оце викликав, наказав організувати пересувні бібліотеки і розносити книжки та газети по хатах.— Динька забрав з полиць всі книжки.— То я тепер не знаю, чи мені в сільраді щось робити, чи бігати по бригадах… Ти, Наталко, хоч допоможи Світлані попереписувати ці книжки, а я вже тоді покличу хлопців— і хай носять.

— Я допоможу,— погодилась жінка.

— Довіку не забуду,— приклав руку до грудей Динька.— До речі, ти комсомолка?

— Колись була, ще в школі…

— Ми тебе знову приймемо,— пообіцяв Олег.— Це нічого, що ти замужем… Будеш читати лекції про дружбу і любов…

— У тебе теж є досвід,— зауважила між іншим Світлана.

— Дівчата, з честю виконаємо вказівку товариша Підігрітого! — вигукнув Динька і підхопив в'язку книжок.

У сільраді на столах, на підлозі і на підвіконнях лежали купи книг, з обшарпаними палітурками і зовсім нові, ще ніким не прочитані.

— Дівчата, якщо ви дасте раду оцим скарбам людської мислі, запишете кожну книжечку, а потім з них укомплектуєте шість бібліотечок, то вас не забудуть нащадки, і я потисну ваші руки. Бажаю успіху, а сам лечу складати зведення і думати над новою ініціативою.— Динько налив у засохлу чорнильницю води, помахав рукою і зник.

Через кілька годин під стінами вишикувались рівненькі рядочки книг. Динька приніс печива, цукерок і дві пляшки лимонаду.