На білому світі

Ні в кого в усій Сосонці не було такого високого і славного паркана, як у Макара Підігрітого. Навіть Михей Кожухар, довгий, як жердка, не міг заглянути через нього. Двометрові дошки були підігнані щільно, а над ними простягся дашок з оцинкованої бляхи, щоб не замокало. Люди, йдучи вулицею, могли побачити лише дах і димар Макарової хати. Паркан відгороджував володіння Підігрітого не тільки від вулиці, а й з двох сторін від сусідів. З того часу, як Никодим Динька звів його, на подвір'я не проникала жодна свиня. Та що там свині, коли навіть кури, гуси і індики, маючи крила, не наважувались подолати таку висоту. Правда, минулого року якийсь відчайдушний півень, бажаючи прославити свій рід, перелетів через паркан, але цей подвиг закінчився для нього трагічно: Олена Підігріта перебила йому полінякою ноги.

Славний паркан у Макара Підігрітого! Вийде Олена вранці на подвір'я — і не мозолять їй очі сусідські обійстя, і сюди ніхто не загляне. Винесеш з хати просушити на сонці речі, то не бачать чужі очі твої подушки, килими та пальта.

І ось одного ранку Олена почула, як хтось немилосердно грюкав по паркану. Вона вибігла з хати і ледве не зомліла: Никодим Динька сокирою відбивав дошки.

— Ви що, Никодиме, здуріли?! Макаре, йди-но сюди! — залементувала на все подвір'я.

— Та це ж мене Макар попросив,— сказав Динька і — лусь обухом по дошці. А Макар, замість того щоб вигнати цього нахабу, привітався з ним за руку й почав помагати. Олена спочатку благала припинити розбій, а потім, згадавши всіх чортів, відштовхнула і Макара, і Диньку:

— Не дам!

Динька плюнув, закурив цигарку і сів, а Макар, не без зусиль, затягнув свою дорогоцінну супутницю життя до хати і звернувся з категоричним запитанням:

— У тебе, Олено, є голова на плечах?

— А в тебе? — в свою чергу запитала Олена.— Ти, може, ще й хату розбереш?

— Вислухай мене. Почали ми будувати в степу польовий стан, щоб людям було де від дощу сховатись і в спеку спочити, пообідати…

— Та вже ж один збудували!

— Так то ж, Олено, в першій бригаді, а це в третій… І як на зло — дощок на дах не вистачило, хоч плач…

— А мені що до того? Хай Коляда думає, а свого добра я не дам! — відрізала Олена.

— А навіщо нам цей паркан, чи ми в лісі живемо? Поробить нам Динька штахетики низенькі, а решту дощок віддамо, людям же треба,— умовляв Макар.

Никодим почекав-почекав та й знову заходився відбивати дошки. Кожен удар його сокири бив у самісіньке серце Олени. Вона кинулась до дверей, але Макар став на порозі:

— Не пущу!

— Краще б ти мені домовину з них зробив,— заголосила жінка.— Був чоловік як чоловік, поки не зв'язався на мою голову з тим Гайвороном? А він усіма вами верховодить…

Для зміцнення своїх позицій Олена розбудила дочку. Але Світлана, вислухавши матір, сказала:

— Правильно, батьку, робиш, а то відгородилися цим парканом від усього світу…

Опівдні прийшла машина, і Макар, склавши дошки, подався в поле, а Олена й з хати не вийшла, тільки зрідка поглядала у вікно: боже ж мій, стояла хата без паркана, як прищ на голому місці. А Динька, щоб йому руки покорчило, такі ж низенькі штахетики прибиває… Не витерпіла Олена, вибігла на подвір'я:

— Вищі прибивайте, вищі! Та густіше…

— Кожен паркан має свою пропорцію, Олено, і ти мене не повчай. Навіщо тобі від людського ока ховатись? Живете чесно, хліба ледачого не їсте, то, значить, і жити треба на виду,— міркував Динька.— І штахетики цю хату, як поясочком, підпережуть. Дивитись приємно. І Макарові люди спасибі скажуть…

— Дуже мені їхня дяка потрібна. Мій он уже так служить, що і вдома не бачу,— поскаржилась Олена.

— А ти ж як хотіла? — постукує молотком Динька.— На те він і партійний секретар, йому про людей думати треба… Мій Олег, к приміру, теж секретар — комсомольський, і то клопоту повна голова, а твій же партійний! З нього за все спрос…

— Та раніше ж такого не було… Жив собі, як і всі. Тільки й того, що в район на наради їздив. А тепер наче підмінили,— не могла заспокоїтись жінка.

— Чого ти не хочеш зрозуміти, Олено,— повчав Никодим,— що людині важко за високими парканами жити… Макар твій вирвався, і тепер ти його не втримаєш…

Динька закінчив роботу, і Олена, не від радості, а для годиться, запросила до хати:

— Зайдіть, дядьку Никодиме, та чарку вип'єте.

Динька відмовився:

— Ще одну роботу маю тонку. Просив Макар, щоб безпременно до неділі закінчив рамки до портретів.

— До яких портретів? — поцікавилась Олена.

— Це твій Макар з моїм, значить, Олегом придумали, щоб намалював Іван Лісняк кращих людей нашого села… Портрети великі. А я зроблю дубові рамки, і почепимо їх, щоб усі бачили і щоб на них було равнєніє,— пояснив.

— Ти диви… Кого ж він там малює?

— Звісно, Ничипора Снопа, Михея Кожухаря,— загинав пальці Динька,— Максима Мазурового, Степку Чугаєву… І ще й Савку Чемериса намалюють… Без Гриця вода не освятиться. Савка всюди пролізе…

— Хіба малюють того, хто хоче? — поправила хустку Олена.

— Де там! — махнув рукою Динька.— Правління засідало, кожного портрета обговорювали…

— А з молодиць нікого на портреті не буде? — допитувалась Олена.

— Мотрю намалюють Славчукову…