На білому світі

— А моє? — гірко всміхнулась.— Та мені все одно… Ти не думай, що я дорікаю тобі за ту ніч. Я… я сама віддалась… Забрала в неї тебе. Я не шкодую…

— Степко, не муч… Невже ти, на зло мені, вийдеш за нього заміж?

— А яке тобі діло? Ти не думай про мене. Я вільна робити все, що захочу… Приходь до Кутня на весілля! — Степка пробігла через смугу світла і зникла в темряві.

Спотикаючись, ішла по ріллі. За нею невідступно — вірний Гнідко. Пізній місяць викотився з-за лісу і вихлюпнув на землю біле сяйво. Дівчина оглянулась: вдалині бовванів трактор. Зупинилась, прислухалась, може, йде за нею Платон, може, шукає її в цьому полі? «Я тут, я тут»,— беззвучно шептала, сподіваючись, що він знайде, покличе, врятує.

Поле мовчало.

Степка підійшла до свого пристаниська, кинула хмизу на задимлені головешки, підпалила: побачить і, може, ще прийде. А якщо прийде, то що скаже їй? Він не залишить Наталку.

Хмиз догорів, і вогняний стовп наче розтанув у тумані.

Степка, не роздягаючись, впала на свою постіль і гірко заплакала. Чому він не прийшов? Хай би ще назвав її нерозумним дівчиськом, лаяв, кричав, аби вона відчула, що Платон не хоче втрачати її… А він оре поле і не думає про неї. Хай скам'яніє та земля і пощербляться лемеші, щоб він ніколи не зміг зорати лану, де залишилися дівочі сліди…

Платон ще пошкодує колись, що відрікся од її кохання, і проклинатиме себе, що цієї ночі не спинив її… Не буде йому спокою, коли бачитиме Степку з Дмитром — веселу і щасливу.

30.

Запас фантазії в Олега Диньки катастрофічно вичерпувався, а Макар Підігрітий щоранку, коли забігав до сільради почитати директиви, питав:

— Є ініціатива?

— Нема,— ховав очі в папери Динька.— Уже все, що можна було, зробили, Макаре Олексійовичу. Портрети намалювали, плакати і лозунги почіпляли, прапорці в кожній бригаді є, книжки Світлана з Наталкою розвозять, ще й торгують…

— Мало, Динько. А нас з тобою на те і обрали секретарями, щоб ми щось приємне людям робили,— казав Підігрітий.

— Бабі Ковалисі хату вшивають, сам сьогодні був, путівку для Ничипора Івановича обіцяли на осінь, школу ремонтують,— доповідав Олег.

— Це все добре, а ти коли в полі був?

— Позавчора в городній бригаді лекцію про любов і дружбу читав…

— А те, що наші комбайнери по дві норми щодня виконують знаєш? Платон з Максимом уже, мабуть, на першому місці в області, кому про це відомо? Нікому, бо вони й самі не знають. Ось тобі, Динько, цифри, сідай і напиши в обласну газету.— Голова дав Олегові блокнота.— Тільки ж напиши про них красиво, душу вклади, бо хлопці забули, коли вже й спали. День і ніч у полі,— то на тракторі, то на комбайні.

— Напишу, Макаре Олексійовичу,— пообіцяв Динька.

— А ти той, віршами можеш? Напиши, Динько, віршем, щоб співати хотілось про них,— не сумніваючись у здібностях Олега, попросив Макар.— І про Снопа старого напиши.

— Я віршами не пробував ніколи,— з жалем зізнався хлопець.

— А ти попробуй, бо це дуже партійне діло, Динько. Ми зараз на перше місце в районі виходимо по збиранню і по хлібоздачі. Ось що наші хлопці зробили! Пиши, а я потім печатку поставлю на віршах.

Динька замкнувся в сільраді, завісив газетою вікно, взяв зошита, послинив олівця і написав: «Вірш». Через дві години на папері з'явився перший рядок: «На полях гудуть комбайни». До обіду Олег згриз половину олівця, але не написав жодного слова. Увечері Макар Підігрітий довго стукав у двері, поки нарешті секретар відчинив їх.

— Написав?

— Написав.

— Читай!

Динька став посеред кімнати і урочисто продекламував:

Комбайни на полях гудуть,

Хлопці по дві норми дають…

— Чого замовк? — спитав Макар.

— Уже все,— промовив Динька.— Цифри не влазять у вірш…

— Не вмієш у стовпчик, то пиши в рядочок,— сказав Підігрітий.— Жаль, хотілось мені, щоб так, як у пісні було… Вчився ти, Динька, в школі, секретарем сільради працюєш, депутатом тебе обрали, а вірша написати не можеш…. Щоб до ранку був мені допис!

Сосонка собі мирно спала, не відаючи, що ніч, в яку взявся Олег Динька за перо, стане для неї історичною. Власне, про це не думав і Динька. Він просто, виконуючи наказ Підігрітого, на двох листочках учнівського зошита описав, як працює комплексна бригада Ничипора Снопа. На папері було більше цифр, аніж слів, та Динька з досвіду знав, що вищі організації полюбляють цифри.

Вранці голова сільради завірив написане печаткою і наказав Івану Лісняку простежити, щоб лист був відправлений негайно. Саме цього дня в область їхав начальник пошти, йому і передав конверта Лісняк.

І ось настала друга ніч. У конторі колгоспу пролунали довгі настирливі телефонні дзвінки: з області добивались до Сосонки кореспонденти газет і радіо. З Косопілля подзвонив Бунчук і наказав виконавцеві привести до телефону Коляду та Підігрітого — живих або мертвих. Кореспонденти вимагали Ничипора Снопа, Гайворона і Диньку. Стривожений виконавець через півгодини приконвоював переляканого Никодима Диньку до контори, а сам побіг по Коляду.

Динька взяв трубку і почув: