Читаем На білому світі полностью

Сонце сходить раненько, але йому ніколи не вдавалось встати раніше за людей. Влітку воно пробувало виглядати з-за Видубецьких горбів, коли ще чорти й навкулачки не бились,— і запізнювалось, бо вже ходив полями Ничипір Сніп, клепав щось Мирон Мазур, видзвонювали дійниці і порався біля коней Савка Чемерис. До речі, цей Савка Чемерис був з Сонцем запанібрата: лаяв його на чім світ стоїть, коли воно нестерпно пекло, і з викликом, навіть улітку, носив стару солдатську шапку-вушанку…

А ось Ничипір Сніп завжди усміхається Сонцю, коли воно сходить. Хороший чоловік цей Сніп. Сонце не відає, чи є в нього хата, бо завжди бачить Ничипора в полі або в майстерні…

Сонце знає, що Ничипір Сніп не вірить ні в бога, ні в чорта, а поклоняється тільки йому, Сонцю. Він і інших привчає до цієї віри сонцелюбів. Щодня його хлопці-трактористи стрічають і проводжають Сонце в полі. Від такої людської шани інше б світило загордувало, а Сонце — ні… Бо знає, що без цих людей воно б не змогло зробити стільки добра на землі. А так разом вони — Сонце і люди — викохали оці лани хліба, яблуневі сади і ці милі соняшники… Знав би Місяць, яке це щастя — помагати людям, то, наперекір усім законам природи, став би Сонцем, а не байдикував у нічному небі і не вихвалявся перед зорями, що про нього стільки складено пісень…

Сьогодні Сонце вперше побачило в Сосонці високу чорноброву дівчину. Вона вийшла з хати Платона Гайворона і зупинилась на городі, вражена чарівним світанням. На картоплинні, на квітах вигравали діамантами краплини роси, над Видубецькими горбами багряніли хмари, щебетали пташки.

«Невже ти вперше побачила, дівчино, як я сходжу?» — запитало Сонце.

«Я бачила, як ти сходиш у місті. Ти з'являлось з-за високого похмурого будинку, і я не помічала твоєї краси,— подумала Наталка.— А тепер ти інше, Сонце!»

«Ти щоранку виходь зустрічати мене, і я вселю в твоє серце радість буття та запалю в твоїх очах вогонь»,— сказало Сонце.

«Добре»,— усміхнулась дівчина і почала слати постіль у садку, під яблунею.— Ти не ображайся, Сонце, що я стелю в холодку. Тут буде спати Платон. Він зараз прийде з нічної зміни, і йому треба спочити».

Платон нечутно підійшов до Наталки і, коли та нагнулась, підхопив дружину на руки. Вона зойкнула від несподіванки і міцно пригорнулась до чоловіка. Платонів чуб лоскотав її обличчя, потріскані губи шепотіли:

— Люблю, люблю…

— І я…

— Що тобі снилось?

— Я не знаю… Може, ти… Боже мій, ти весь у солярці. Давай під душ!

Душем іменувалася стара бочка, яку прикотив з поля Васько і встановив на стовпцях. Бочка велика, відер на тридцять, але завжди була повна — Васькова гвардія старалась… Любителі голубого екрана товклись біля воріт уже зранку, хоча малий Гайворон усіх попереджував, що денні передачі бувають лише об одинадцятій годині. Кілька вицвілих проти сонця голівок і зараз виднілись біля перелазу.

Поки Платон купався, Наталка приготувала сніданок та розбудила Васька. Він зробив зарядку і теж метнувся під душ. Брати сміялись, плескали один одного по плечах, розкидаючи навколо срібні водограї. Потім стройовим кроком промаршували в садок, до столика, і відрапортували Наталці:

— Гайворони з'явились за вашим наказом!

— Вільно! — скомандувала жінка, і всі сіли за стіл.

Вперше за останні дні Васько бачив брата таким веселим. «Як добре, коли ото люди веселі»,— думає хлопець. І Наталка якоюсь іншою стала, вся ніби світилась. От коли б так завжди було, бо дуже Васько не любить отих злих, малозрозумілих для нього розмов між Платоном і Наталкою, які він уже не раз чув. Правда, Наталка більше мовчить, а Платон уже як почне, то спинитись не може і все питає. Якщо любить, то чому не хоче розписуватись, а як ні, то чого приїхала. Дивак цей Платон. Васько ж сам чув, як Наталка сказала, що любить, так ні, не вірить… Чого йому ще треба?

Платон подякував, обняв дружину і поцілував. Васько низько опустив голову, намагаючись не дивитись на них: хай собі цілуються, як їм хочеться. Бо Васько в поцілунках, наприклад, не знаходить ніякого смаку. Якось у класі, коли вони з Лесею чергували, Васько поцілував її за дошкою в підборіддя. І нічого. Тільки синяк довго тримався, бо Леся вдарила його шматком крейди по лобі, ще й нахвалялась розповісти вчительці. Васько дав їй доброго стусана, і таємниця була збережена. Тепер, коли вона приходить дивитись телевізор або в кіно, то намагається сісти біля Васька, але він присягнувся, що краще поцілує Алика Козу, ніж доторкнеться до Лесі.

Сніданок закінчено, зараз Васько помиє посуд і може майнути на всі чотири сторони.

— Ти хіба не будеш спати? — запитала Наталка, побачивши, що Платон одягається.

— Мене чекають хлопці, Наташко, біля комбайнів.

— Всю ніч працював і знову йдеш. Невже без тебе не обійдуться? День і ніч у полі.— У жінки й сліду не лишилося від хорошого настрою.

— Треба. Розумієш, Наташко, трактористи вирішили на час жнив працювати комбайнерами у другу зміну, бо людей не вистачає, а ми за кілька днів машини вивчимо… Сьогодні Ничипір Іванович дасть перший урок.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия / Проза / Советская классическая проза
Плаха
Плаха

Самый верный путь к творческому бессмертию – это писать sub specie mortis – с точки зрения смерти, или, что в данном случае одно и то же, с точки зрения вечности. Именно с этой позиции пишет свою прозу Чингиз Айтматов, классик русской и киргизской литературы, лауреат самых престижных премий, хотя последнее обстоятельство в глазах читателя современного, сформировавшегося уже на руинах некогда великой империи, не является столь уж важным. Но несомненно важным оказалось другое: айтматовские притчи, в которых миф переплетен с реальностью, а национальные, исторические и культурные пласты перемешаны, – приобрели сегодня новое трагическое звучание, стали еще более пронзительными. Потому что пропасть, о которой предупреждал Айтматов несколько десятилетий назад, – теперь у нас под ногами. В том числе и об этом – роман Ч. Айтматова «Плаха» (1986).«Ослепительная волчица Акбара и ее волк Ташчайнар, редкостной чистоты души Бостон, достойный воспоминаний о героях древнегреческих трагедии, и его антипод Базарбай, мятущийся Авдий, принявший крестные муки, и жертвенный младенец Кенджеш, охотники за наркотическим травяным зельем и благословенные певцы… – все предстали взору писателя и нашему взору в атмосфере высоких температур подлинного чувства».А. Золотов

Чингиз Айтматов , Чингиз Торекулович Айтматов

Проза / Советская классическая проза