На білому світі

Над хатами звивались синюваті димочки, в печах на капустяних листах допікались високі, рум'яні паляниці. А в Ганни Кожухарихи вони вже лежали на лаві, застеленій білими рушниками. Пораючись у хаті, Ганна раз по раз поглядає на них і радіє, що хліб удався: і не глевкий, і не підгорів, і на смак вгадано. Давно вже Ганна не пекла хліба, і дуже їй хочеться, щоб хтось зайшов до хати, вона б і похвалилась. Але ніхто не приходить. Михей сидить на низенькому шевському стільчику і латає чобота.

— Що ти їх щодня латаєш, взув би нові та й ходив на здоров'я,— каже Ганна.

— У нових чоботях тільки до куми ходити, а до роботи вони не годяться, Ганю, бо чоловік тоді лиш про них думає та людям показує.

— Я і не знала, що ти такий хвалько.

— Кожен хоче, щоб до його персони було вніманіє…

— Звісно…

— Ось ти виклала паляниці переді мною і чекаєш, щоб похвалив.

— Чекаю,— призналась жінка.

— Знаю тебе.— Михей відкладає чобота, витирає об штани руки і незграбно обнімає дружину.— Ти у мене, Ганю, чистеє золото… Вибери-но там зо дві паляниці, то я Полікарпові занесу.

— Авжеж, віднеси, бо хто йому спече? Степка не навчена. Хай свіженького покуштують,— погоджується Ганна.

— І Платонові, Ганю, віднеси, бо там теж хата без хазяйки,— радить Михей.

— Що ти хочеш, коли воно не приспособлене до нашої жизні, та ще й хворе, бідолашне…

— У кожній хаті знайдеться куточок для горя.

— Кажуть люди, що приступ у Наташки був від сонячного вдару. Цілими ж днями їздила на тому візку по бригадах та культуру розвозила,— згадує Ганна.

— Дасть бог, вичуняє… Піду я, Ганю,— Михей взуває чобота і проходжається по хаті,— зносу їм нема, солдатські… Пам'ятаю, видав мені їх старшина під Будапештом. З тиждень носив я їх із собою, хотів додому неходженими принести. А перед однією атакою взув: думаю, вб'ють і не походжу в нових чоботях. Дали команду, вискочив я з окопу і біжу. Автомат у руках аж підскакує, а я ні-ні, та й погляну на чоботи. Легко було бігти… А потім: бах! Дз-з-з… Міна розірвалась. Упав я, обмацав себе, чоботи — живий. Тільки халяву осколком розсікло. Так жалко було…

— Сорочку білу одягни, Михею,— нагадує Ганна.

— Е, до вечора чорна буде.

— Одягни,— наполягає жінка,— сьогодні ж неділя.

— Я вже й дні погубив за цією роботою.

— Але ж у бригадири вибився,— підсміюється Ганна,— і патрета при дорозі виставили…

— Якби не було за що, то не малювали б,— відказав.— Що колись колгосп за городину мав? Абсолютну, як той казав, дулю. А зараз Горобець на рахівниці клацає та грошики лічить, і на трудодні трохи видали. Так що моя бригада теж чогось варта, і я не остання шпиця в колесі, Ганю.

— Такий герой, аж нікуди! — Жінка зав'язує в хустину дві паляниці і подає чоловікові.— Тільки ж не розхвалюй мене перед Полікарпом, скажеш, що хліб не дуже вдався…

Полікарп чекав Михея біля своїх воріт. Вони завжди ходили на роботу разом — так потоваришували. Михей хоч і старший був, але ставився до Чугая, як до однолітка. Полікарп, відчувши Кожухареву душевність, віддячував йому суворою, непоказною любов'ю. А що вже до роботи, то кращого помічника Михеєві й не треба. Полікарп сам відремонтував старого моторчика, десь аж з Косопілля попривозив іржаві труби і по них качав воду на городи. Дерев'яними жолобками вона розбігалась по ділянках, і городина росла, зелена та буйна. І вродила цього року, як ніколи. Щодня відправляли машинами огірки, помідори, капусту і моркву в Косопілля, на приймальний пункт, возили на базар, і, справді, Горобець рахував гроші та радів. Коли приїжджали в Сосонку кореспонденти, Коляда неодмінно водив їх у городню бригаду. Одного разу вони сфотографували Полікарпа на тлі помідорів, і незабаром фотографія з'явилась в газеті. Лісняк вивісив її на вітрині, біля контори, щоб усі бачили. А на ранок хтось видер фото з газети. Це дуже стривожило Підігрітого: невже досі не простили Чугая? Макар пішов у бригаду до Полікарпа.

— Там вчора якийсь хлопчисько газету порвав на вітрині… Я йому вуха накрутив! Так що ти, Полікарпе, не думай, ніби хтось проти тебе зло затаїв…

— То я сам зірвав, Макаре,— сказав Чугай.

— Навіщо?

— Перед людьми я винуватий…

— Та скільки ж ти будеш винуватий? Люди вже й забули про ту пожежу,— переконував Макар,— і викинь цю тугу з серця.

Легко сказати, та важко зробити. Не міг Полікарп забути тієї страшної вітряної ночі, коли палахкотіла Сосонка у вогні. І Марту не міг забути. Та як забути, коли глянеш на Степку,— вилита Марта… Інколи брав маленьку карточку і просиджував над нею годинами, немов повертався у молодість.

…Чугай прийняв від Михея хліб і запросив до хати. На столі — пляшка горілки, закуска.

— Це ж з якої радості, Полікарпе? — здивувався гість.

— Це не з радості,— відповів, не приховуючи смутку,— а для годиться… Дочка заміж виходить…

— За кого? — Кожухар аж рота розкрив від несподіванки.

— За Кутня,— сказав Полікарп і відвернувся.— Вибрала…

— А чого ж це я не чув? — здвигнув плечима Кожухар.— Все знаю, а про це не чув… Дивина.