При зустрічах з Мостовим Бунчук намагався бути офіційно ввічливим, бо не міг побороти почуття вини перед ним за всю цю історію в технікумі. А її довелося просто тихенько припинити. На одному з засідань бюро, коли хтось поцікавився результатами перевірки так званої комісії і Пишви з міністерства, Петро Йосипович сказав:
— Це питання роздули, нічого там особливого не було. І дуже добре, що ми розібрались та спростували всілякі вигадки…
— Я б хотів знати, хто це почав? — запитав Мостовий.
— До нас… надійшли… сигнали… Ми повинні були реагувати,— відповів перший секретар.
— Коли вже ми перестанемо смикати людей всякими анонімками?
— Треба підвищувати свідомість мас,— порадив Бунчук.
*
Несподіваний від'їзд Галини і її прощальний лист до болю схвилювали Мостового. Він хотів зразу звернутись до всесоюзного розшуку, але Платон заперечив:
— Розшукують, Олександре, тільки злочинців. Навіщо травмувати дівчину? Може, вона напише?
Галина не писала. Мостовий розпитував її подруг по технікуму, але ті нічого не знали. Тоді вирішив піти на станцію і поговорити з касиром, може, він пам'ятає, хоч до якого міста брала квиток Галина.
Старий касир станції Косопілля вислухав Мостового і пообіцяв:
— Скажем, скажем, усьо скажем… У бухгалтерії все є: коли і куди та скільки продано квитків… Коли поїхала пасажирка?
— Шістнадцятого.
— Скажем, скажем, усьо скажем… Я тут працюю, товаришу Мостовий, сорок дев'ять років і знаю, хто і куди їде… За останні дні я продав три квитки до Києва, сім до області і два до Москви. Поїхав син Парфентія Лози, він у Москві якісь секретні машини робить, і ще… їздила продавати яблука Тодоска Чижиха. Казав їй, не їдь, дурна, бо зараз цих яблук в усіх містах, як гною. Ні, поїхала… А пасажирка, що цікавить вас, яка з себе?
— Висока, чорнява…
— Та-а-ак, скажем, скажем, усьо скажем…
Вияснилось, що шістнадцятого було продано один квиток до Луганська.
— Точно, чорнявій дівчині продав, — пригадав касир.— Бо ще й сказав їй: ого, куди зібралась…
Мостовий вирішив порадитися з Платоном і поїхати в Луганськ.
Платона вдома не було. Васько сидів за столом та щось малював. Побачивши Мостового, він зразу наїжачився і не виявив ні найменшого бажання розмовляти.
— Ти що малюєш? — заглянув через плече Олександр Іванович.
— Що хочу…
На малюнку був зображений голубий візок. На візку сиділа дівчина, ледве стримуючи баского коня.
— А чого ти такий сердитий, Васю?
— Правда, що з-за вас наша Галя втекла? — замість відповіді запитав хлопчак.
— Хто тобі сказав? — спохмурнів Мостовий.
— Алик Коза і Леся… Всі кажуть, що ви їй задурили голову… Вона поїхала, Наташа поїхала, а ми знову з Платоном удвох,— Васько, не кліпаючи, дивився на гостя.
Мостовий сів на лаву і промовив:
— Підростеш, я тобі все розповім…
— Як виросту, то я вас і сам запитаю!
— Я не винен… я не хотів, Васю, щоб вона виїжджала,— виправдовувався Олександр Іванович.— Ми її обов'язково розшукаємо…
Васько і голови не підвів, коли виходив Мостовий.
У конторі колгоспу було людно.
— Що тут у вас, збори? — запитав Мостовий.
— Ні. Текля Динька в атаку на Гайворона пішла. Сьогодні вікна хотіла бити.
— Усім дістанеться!
Секретар проштовхався в сіни і став за одвірком, щоб не привертати до себе уваги.
— Ти мені, Гайвороне, скажи,— допитувалась Текля,— ти за народ чи ні? Якщо за народ, то чого ти мене кривдиш?
— Ніхто вас не кривдить, тітко Теклю, а мені мало вікон не побили… Ви ж мене вислухайте,— просив Платон.
— Я вже тебе чула! А за вікна — пробач, то зі злості…
— Пробачаю,— всміхнувся Платон, але зрозумійте, що не можем видавати по два карбованці на трудодень…
— А Семен Федорович кажуть, що можна і по два, але Гайворон проти…
— Я не так казав,— заперечує Коляда.
— Чого ж не так? — дивується Текля.— Я брехати не буду. Люди чули, як ви сказали, що хотіли видати нам на трудодень по два карбованці, то Гайворон підбив усе правління, щоб по карбованцю… То який же ти, Платоне, партєйний, коли ти супроти народу?
— Мамо, годі вам,— пробує втихомирити матір Олег.
— А ти там сиди,— відмахується Текля.— Ці гроші руками нашими зароблені.
— Ми шануємо вашу працю,— сказав Підігрітий.
— І патрета, лічно, твого почепили,— нагадує Сава Чемерис.
— За патрета спасибі,— відповіла Текля,— але мені до почоту ще й грошей треба. Он сина женити буду та й собі справити…
— Мамо!
— Відчепись!
— Текля правду каже,— подає хтось голос.— Якщо зароблено, то віддай. Семен Хведорович добра хоче людям…
— А я що, не хочу людям добра? — з докором промовив Платон.
— Хтозна…
— Ти, Платоне, копійку маєш, то тобі, може, й байдуже, а нам…
— Він теж стільки, як і ми, одержить.
— Тихо,— пробує заспокоїти людей Макар.
— А ми говорити хочемо, бо все «тихо» та «тихо»…
— Коляда міг пообіцяти і по три карбованці на трудодень,— сказав Гайворон.— Добреньким хоче бути перед вами… А ви подумайте про завтрашній день. Трактори у нас старі, комбайнів мало. Гадаєте, що легко нам на цих гробах працювати?
— Та звісно…
— От ми й сказали,— продовжував Платон,— Коляді, що не туди він дивиться.
— Ну, ожените ви, Теклю, свого сина, чоботи справите, шафу купите, а прийде весна — де машин візьмемо?