Читаем На білому світі полностью

— Ні. Так, інколи бички сняться та… Гнідко. І ще — старий вітряк… Пам'ятаєш?

— Навіщо ти, Степко? — промовив Платон, і в цей час до хати ввалилися Максим, Софія та Юхим з гармошкою.

— А я… не забула і не забуду ніколи,— дивлячись прямо у вічі, ніби в душу Платонову, сказала Степка.— Ніколи.

Світлана розсаджувала всіх за столом, коли в хату вбіг Кутень…


Після розмови зі Степкою, після зустрічі з Кутнем у Платона вкрай був зіпсований настрій. Колись він ще думав, що Степка закохалась у нього під впливом своєї невгамовної натури. Тепер, згадуючи її приїзд до Києва, до лікарні, ту ніч у вітряку і останню зустріч у полі, зрозумів, що дівчина по-справжньому любила його. Любила? Вона кохає його і досі. Треба забути про все це… Степки вже нема. Треба викинути з серця ті далекі спомини. І вітряк, і нічне поле…


*


Ольга Аркадіївна відчинила двері і попередила Платона:

— Спить Наташа, не розбуди.

— А де Михайло Костянтинович?

— Повіз професора на станцію.

— Що сказав? Як Наташа?

— Наташу треба забирати в клініку. Тут вона залишатись не може.

— Як же так, як же так? — Платон ходив по хаті, приклавши до грудей чорні, натруджені руки.

— Можливо, що треба буде робити операцію,— крізь сльози мовила Ольга Аркадіївна.— Бідна моя дитино…

— А коли відвезуть Наташу?

— Взавтра пришлють вертоліт.

Завтра. Як мало залишилось до цього «завтра»… Платон тихенько зайшов у кімнату до дружини. Вона спала, згорнувшись калачиком. Сів на підлогу біля ліжка і крадькома поглядав на неї: мати колись казала, що не можна дивитися, коли хтось спить, бо прокинеться.

Повернувся Нарбутов, і Ольга Аркадіївна покликала Платона.

— Ходімо покуримо,— запропонував Михайло Костянтинович.

Вони вийшли в садок. Під ногами шаруділо опале листя, і холодний вітер плутався в сухому гіллі.

— Нам треба, Платоне, поговорити відверто.— Нарбутов сів на лавочку і підняв комір шинелі.— Взавтра ми Наташу заберемо додому. Що будемо робити далі — вирішать лікарі. Тут її залишати не можна. Я розумію, як це тяжко тобі і їй, але іншого виходу нема. Наташа повинна бути під постійним наглядом лікарів… Ми багато думали з Ольгою про вас, про вашу з Наталкою долю. Єдиний вихід у цьому становищі — щоб і ти переїхав з Васьком до нас.

— Так, зараз це єдиний вихід, — погодився Платон,— але…

— Я знаю, про що ти скажеш,— перебив Нарбутов,— і розумію, що тобі нелегко залишити село, цю землю, яка вже зрошена твоїм потом. І слава про тебе, Платоне, звідси пішла…

— Яка там слава, Михайле Костянтиновичу, працював, як і всі, а роздули на всю Україну… На таку славу тільки один чоловік у нас заслуговує. Ничипір Сніп… А ми,— махнув рукою,— так, школярики в порівнянні з ним. У мене морда поголена була, то мене й сфотографували, а його ні.

— Про Снопа я теж читав, та думаю, що й ти дещо зробив… але не про це зараз мова,— глибоко затягнувся Нарбутов.— Тобі треба вирішувати, що робити далі. З відповіддю ти не поспішай, подумай, Платоне.

Нарбутов зайшов у хату, а Гайворон ще довго стояв, спершись на ворота, і думав про те, що завтра знову стане пусткою хата і ніхто не зустріне його на цьому подвір'ї.


…Дмитро в самій білизні сидів на ліжку і чекав Степку. Вона тихо, щоб не розбудити батька, увійшла до кімнати.

— Нагулялась?! — Кутень став у войовничу позу і виглядав дуже смішним.

— Ти чого оце вмостивсь на моєму ліжку? Ану марш на кухню!

— Степко, ну що ти?

— Забирай ковдру і йди. Швидко!

— Знову проганяєш мене? Десь волочилась, прийшла і…

— Тихо! — обірвала його.— Якщо ти мені ще колись скажеш хоч одне слово або крикнеш, то я тебе з хати витурю. Прийшов, розкричався…

— Я не буду більше, Степко… Ніколи. Пробач.

— А чого за мною у Сосонку прибіг, стежити?

— Батько послав. Іди, каже, бо вона там…

— Батько? А він що, купив мене? Плювати я на нього хочу, пережиток нещасний. Мною ще ніхто не командував. І ти не будеш! — Степка погасила світло.

Кутень взяв ковдру і поплівся на кухню.


Гайворон просидів поруч Наташі до світанку. Вона так і не прокинулась звечора. Мабуть, найдовшою в житті була для Платона ця осіння ніч. Її вистачило на те, щоб все згадати і передумати: від першого їх знайомства до сьогодні.

Ольга Аркадіївна почала готувати сніданок, і Наташа прокинулась, вчувши її кроки.

— Я так спала міцно! — усміхнулась Платонові.— А ти?

— І я…

— Але чому ти одягнений? Був у полі?

— Ні, я сидів біля тебе…

— Спасибі. Тому я так хороше спала, що ти був біля мене… Платоне! — майже крикнула.— А мене сьогодні заберуть… від тебе. Ти знаєш?

— Знаю, Наташо.

— А як же ти будеш сам?

— Наталочко, заспокойся, тобі не можна хвилюватись.

— Я не буду,— крадькома витерла сльозу.— Ти приїжджатимеш до мене в гості… Тільки обов'язково з Васьком. Це ж мій найкращий друг…

— Я приїду до тебе, Наташо. Назавжди приїду…

— Ні… Не будемо тішити себе надіями.

— Наташо, я всю ніч про це думав… Закінчимо польові роботи, прибуде новий агроном, і я приїду. Десь влаштуюсь у місті на роботу, заберемо Васька та знову будемо разом, аби лиш ти була здорова.

— Я знаю тебе краще, ніж ти… Ти не зможеш так працювати ніде, Платоне.

— Чому? Я все можу робити,— заперечив Гайворон,

Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия / Проза / Советская классическая проза
Плаха
Плаха

Самый верный путь к творческому бессмертию – это писать sub specie mortis – с точки зрения смерти, или, что в данном случае одно и то же, с точки зрения вечности. Именно с этой позиции пишет свою прозу Чингиз Айтматов, классик русской и киргизской литературы, лауреат самых престижных премий, хотя последнее обстоятельство в глазах читателя современного, сформировавшегося уже на руинах некогда великой империи, не является столь уж важным. Но несомненно важным оказалось другое: айтматовские притчи, в которых миф переплетен с реальностью, а национальные, исторические и культурные пласты перемешаны, – приобрели сегодня новое трагическое звучание, стали еще более пронзительными. Потому что пропасть, о которой предупреждал Айтматов несколько десятилетий назад, – теперь у нас под ногами. В том числе и об этом – роман Ч. Айтматова «Плаха» (1986).«Ослепительная волчица Акбара и ее волк Ташчайнар, редкостной чистоты души Бостон, достойный воспоминаний о героях древнегреческих трагедии, и его антипод Базарбай, мятущийся Авдий, принявший крестные муки, и жертвенный младенец Кенджеш, охотники за наркотическим травяным зельем и благословенные певцы… – все предстали взору писателя и нашему взору в атмосфере высоких температур подлинного чувства».А. Золотов

Чингиз Айтматов , Чингиз Торекулович Айтматов

Проза / Советская классическая проза