На білому світі

Увечері, коли приходив чи приїжджав із Сосонки Дмитро, старий Кутень брав газету і переглядав телевізійну програму.

— Сьогодні не будемо дивитись. Якийсь балет передаватимуть…

— Це ж цікаво…

— Навіщо псувати, воно гроші стоїть,— відповідав свекор.

Цього вечора передавали концерт польської естради, і Кутень теж вимкнув телевізора та ретельно накрив килимком.

— Що вони мені ляжки показують, тьху. Надеждо, принеси-но маслянки…

Увійшов Дмитро, мокрий, у болоті.

— Чого ж ти вирвався з села в такий дощ, сину? — забігала Надія Володимирівна.

— До жінки прибіг,— хихикнув Кутень.— Ще молоко на губах не пообсихало, а воно жениться… Почекали б, поки інститут закінчить та в люди виб'ється, так ні… Охо-хо-хо… Вона — тут, він — там… Ти ж можеш хоч через день ходити? Чобіт не настарчиш.

— Більше не піду,— сказав Дмитро.

— А це ж чого? — насупився Кутень.

— Не хочу посміховиськом бути.

— Ти агроном, а не посміховисько! — крикнув Василь Васильович, ображений за свій рід.

— Який я агроном, батьку? — засмутився Дмитро.— Все робиться без мене, ніхто нічого не питає. Ходжу як чужий по полях…

— А як же вони без агронома? Агроном зараз усюди в почоті!

— Там є агроном. Що він скаже, те й робиться… Всі в рот йому дивляться.

— Хто? Де він там узявся?! — свердлить очима Кутень.

— Гайворон. Хіба не знаєш?

— А Коляда? Я йому подзвоню, я піду до самого…

— Там і Коляди, батьку, ніхто не слухає… Уже Коляда викричався.

— Як, не слухають? Що за анархія? Іди в райком!

— Сьогодні приїжджав Бунчук… На правління. По плану треба було засіяти чотириста гектарів пшениці, а Гайворон зібрав комуністів, поговорив, і засіяли шістсот,— розповідав Дмитро.— Ну, я дізнався про це і подзвонив першому секретареві…

— Правильно! — схвалив вчинок сина Кутень.

— Ну, Бунчук приїхав і почав кричати на Гайворона, але не дуже, бо той же герой на всю область. А Гайворон покликав Горобця та каже: «Читай цифри товаришеві секретарю…» Горобець почав читати: пшениця з гектара дала в середньому по тридцять шість центнерів, а кукурудза — по двадцять два… То Бунчук послухав, послухав та й поїхав… А я теж написав заяву…

— Чому ж ти Гайворонової сторони не тримався?

— Я вже не знаю, кого й триматись. Обридло так жити. Обридло! — вигукнув у розпачі Дмитро.

— Треба було в інститут екзамени здавати. А він женитись надумав!

— Нічого, сину, тебе тато пристроїть кудись,— хоче погасити суперечку Надія Володимирівна.

— А ти, Надеждо, не лізь не в своє діло! — шикнув старий.— Куди я його влаштую? Куди… Хай тепер сам подумає, як жіночку прогодувати.

— Вашого хліба їсти не будемо,— відказав Дмитро.

— От синочка маю! В людей сини в міністрах та в полковниках ходять, а мій у свинопаси піде,— пророкував Кутень.

— Та заспокойся, старий,— втихомирювала дружина.

— Надеждо, замовкни, бо це ти його таким слинявим виховала. Якби не ти, то я з нього тридцять три шкури спустив, а довів би до пуття,— сотав кулачками Кутень.

— Годі вам скиглити! — не витерпіла Степка.

— Що? — не зразу й второпав свекор.— А тобі яке діло?

— Набридло слухати вас.

— Твоє діло сторона! — гримнув Кутень.

— Я як повернусь, то аж дим стовпом стане, товаришу Кутень! — Степка зухвало подивилась на старого.

— Як ти мене назвала? Який я тобі товариш?

— Ну, громадянине Кутень.

— Бач яка! Прийшла на готове, ще й командує,— притих свекор.— От невісточку синочок привів, Надеждо… Знав би, то й на поріг не пустив.

— А я не просилась. Хіба тут можна жити? Це кара…

— Чуєш, чуєш? — аж тремтів од люті старий.— То чого ж приїхала сюди?

— На кару… Так мені й треба.— Степка вибігла в другу кімнату.

— А ти чого губу відквасив? — накинувся Кутень на Дмитра.— Іди, поцілуй свою розлюбезну та подякуй, що батька отак віддухопелила… Міг би й прокуророву дочку взяти, а то привів якусь посмітюху в хату, на моє добро.

— Дайте мені спокій.

— То йди, йди вже до неї, хай приголубить… Віддячила, за все віддячила.— Василь Васильович тяжко зітхає і вимикає світло.— Виростила, Надеждо, на мою голову… Охо-хо-хо, отакі дітки пішли…

Дмитро, натикаючись на стільці, зайшов у кімнату до Степки. Знову наставала оця катівна ніч. Місяць минув з того часу, як він привіз Степку в цю непривітну батьківську хату, місяць. І вона не стала його дружиною… Першої ж ночі не підпустила його до себе. Дмитро пошматував на дівчині сорочку і, знесилений, знищений, просидів біля ліжка, на холодній підлозі. Вранці, коли Степка заснула, він коршуном налетів на неї, скрутив руки, підім'яв під себе, але вона вирвалась з обіймів і вибігла надвір. Він наздогнав дружину в сінях і приволік у кімнату.

— Не підходь до мене! — крикнула Степка. Дмитро повзав біля її ніг, благав, плакав, кричав, але не добився нічого.

Кожного вечора Надія Володимирівна слала їм постіль, збиваючи пухкі подушки, але, як тільки вона виходила, Степка кидала ковдру на тапчан і попереджала Кутня:

— Не лізь до мене…

— Але ж я твій чоловік… чому ти не хочеш бути моєю?

Степка мовчала.

— Якщо ти навіть не дівчиною прийшла до мене, я прощу тебе, тільки ж не муч мене, Степко.