Читаем На білому світі полностью

Мовчала. А що вона могла сказати цьому нелюбові? Вийшла заміж і приїхала сюди собі на кару, але не могла осквернити тієї ночі у вітряку, свого першого і останнього кохання.

О, ці пекельні Кутневі ночі! Він мучився на твердому тапчані, а за кілька кроків від нього лежала Степка, його дружина, яку так жадав.

— Степко, Степко, ти спиш?

— Ні…

— Я прийду до тебе, га?

— Ні…

— Я збожеволію! Коли ти будеш моєю?

— Не чіпай…

— Я хоч поцілую тебе, подивлюся на тебе, на твоє тіло…

— Не руш!

— Я уб'ю тебе,— важко дихаючи, Дмитро підходить до ліжка.

— Убий…

І так щоночі.

Кара.


*


Десь аж через місяць після бучного весілля Степка прийшла в село провідати батька. Як і завжди, він був у своїй бригаді. Степка зайшла до хати.

На неї повіяло сирістю, мабуть, і вікон батько не відчиняє, бо ніколи. На лаві стояли немиті горшки, миски, на столі — шматки черствого хліба, розсипана сіль і дві цибулини. На жердці висіли невміло випрані батькові сорочки, підлога була брудна. Степка заглянула у маленьку кімнатку, у свою… Тут усе було так, як залишила вона тоді, перед від'їздом до загсу: ліжко заслане білим покривалом, на стільці висіло плаття, яке вона скинула, надягаючи весільне… Дзеркало, підвіконня припали пилом. Зів'яли вазони. Дівчина зрозуміла, що батько ніколи не заходив сюди…

Заходилась прибирати, прати білизну, варити. Вийшла до криниці, коли глядь: Світлана, верхи на Гнідкові.

— Світлано!

Гнідко почув знайомий голос і галопом примчав до криниці, вершниця ледь втрималась, щоб не впасти.

— Здрастуй!

— Здрастуй!

Обнялись. А Гнідко тикався головою в Степчине плече, тихенько іржав, а потім почав брикати, не вгамувавши своєї кінської радості. Степка й відра забула, обняла однією рукою Світлану, а другою — Гнідка і повела на подвір'я. Винесла хліба коневі і кілька грудочок цукру.

— Я така рада, що побачила тебе! — щебетала Світлана.

— І я.

— Чого ти не приходиш ніколи, Степко?

— Так…

— Усі шкодували, що ти з села пішла! Тепер я замість тебе пасу…

— Вожатою не працюєш?

— Ні. Батько сказав, щоб я на ферму йшла.

— А я думала, ти в інститут подасишся!

— Батько каже: відроби хоч трохи колгоспові за те, що виростив, а потім уже в інститути підеш… Мати на нього як накинулась! А батько своє: на ферму. Я подумала, подумала та й пішла замість тебе в пастухи. Уже й звикла… А як же ти живеш, Степко?

— Живу…

— Ми все думали, що ти повернешся… А тепер уже й Дмитро пішов з колгоспу.

— А хто ж агрономом? — навмисне питає Степка, аби хоч що-небудь почути про Платона.

— Платон,— лукаво подивилась на подругу Світлана,— одну зміну на тракторі відробить, а потім по всіх бригадах ходить.

— А Наталка ж як?

— Ой, погано, Степко! Ледве хату перейде. Лежить. Ми по черзі ходимо до неї і все робимо. Я, Софія, Марійка, Катя. І жінки майже з усього села приходять. Казав мені сьогодні Васько, що мають у лікарню забирати…

— От горе.

— Платон уже, бідолашний, аж почорнів. Та ще й з Галею такий клопіт,— журно розказувала Світлана.

— Жодного листа не написала, як поїхала?

— Ні словечка, Степко.

— Можна ж в розшук написати.

— Ми говорили Платонові, а він каже: «Я написав би, але це образить Галю».

— Я б теж образилась, якби мене розшукували,— сказала Степка.

— До Платона Мостовий приїжджав,— шепнула Світлана.— Наташа розказувала… Тільки не знаю, про що говорили. Мостовий любить її… Втекла Галя від свого кохання… Хіба тікають від кохання?

— Тікають,— промовила Степка і відвернулась.

— Я ще тобі щось скажу,— оглянулась на всі боки Світлана.— До мене Юхим ходить…

— Та ну?!

— Щодня. Про любов ще не казав, але ходить…


Михей Кожухар запрошував Полікарпа до себе вечеряти, але Чугай відмовився, ніби відчував, що на нього чекає Степка. Кожного разу, повертаючись з роботи, він сподівався застати її в хаті. Але Степка не приходила. І в Кутнів Чугай не бував відтоді, як за перших відвідин випадково почув, що Василь Васильович скаржився дружині:

— І цей ходить. Зараз щось просити буде…

Полікарп віддав Степці вузлик з її сукнями і попрощався:

— Нема часу, я приїхав у справі.

Не обманули сьогодні передчуття Чугая — дочка була вдома.

— Тату! — Степка кинулась до батька, цілувала його неголені щоки.

— Ти вже дорогу скоро забудеш до Сосонки, дочко. Щодня виглядаю тебе,— виливав свій смуток Полікарп.— Чом не приходиш? Не пускають?

— Я і не питала б. Так просто.

— Ой, мабуть, не просто, Степко… Але я тебе не силував, і хата наша не тісна, хоч і стара…

Що вона могла відповісти батькові?

— Якось буде, тату,— сказала тільки для того, щоб порушити гнітючу тишу.

— Дивись, дочко, бо роки швидко минають, ой, як швидко. Могла б ти з… Дмитром і тут жити… Правда, він чоловік… той, не… колгоспний. А на тому маслозаводі нічого ти, Степко, не висидиш.

Дівчина пробула в батька два дні, а на третій прийшов у Сосонку Дмитро. Поторгав замкнені двері і попростував до клубу. Степки не було.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия / Проза / Советская классическая проза
Плаха
Плаха

Самый верный путь к творческому бессмертию – это писать sub specie mortis – с точки зрения смерти, или, что в данном случае одно и то же, с точки зрения вечности. Именно с этой позиции пишет свою прозу Чингиз Айтматов, классик русской и киргизской литературы, лауреат самых престижных премий, хотя последнее обстоятельство в глазах читателя современного, сформировавшегося уже на руинах некогда великой империи, не является столь уж важным. Но несомненно важным оказалось другое: айтматовские притчи, в которых миф переплетен с реальностью, а национальные, исторические и культурные пласты перемешаны, – приобрели сегодня новое трагическое звучание, стали еще более пронзительными. Потому что пропасть, о которой предупреждал Айтматов несколько десятилетий назад, – теперь у нас под ногами. В том числе и об этом – роман Ч. Айтматова «Плаха» (1986).«Ослепительная волчица Акбара и ее волк Ташчайнар, редкостной чистоты души Бостон, достойный воспоминаний о героях древнегреческих трагедии, и его антипод Базарбай, мятущийся Авдий, принявший крестные муки, и жертвенный младенец Кенджеш, охотники за наркотическим травяным зельем и благословенные певцы… – все предстали взору писателя и нашему взору в атмосфере высоких температур подлинного чувства».А. Золотов

Чингиз Айтматов , Чингиз Торекулович Айтматов

Проза / Советская классическая проза