На білому світі

Стіл знав усіх у цій хаті. Відтоді, як зробили його з дзвінких дубових дощок, під ним часто ходили маленькі люди, билися об нього голівками і плакали… Інколи йому доводилось стояти і в саду, в доброму товаристві своїх побратимів-столів: це коли були весілля. На нього падали спілі яблука, і дошки гули від задоволення.

Тепер його посунули од вікна на середину хати. На ньому стояла труна. Труну витесали зі свіжих соснових дощок, і вони плакали живицею, яка скочувалась жовтими сльозами на стіл.

Столові було тяжко. І шкода дощок, з яких зробили домовину. З них треба майструвати широкі столи, рівні підлоги, високі двері і веселі мисники, а не домовини та хрести.

У хаті пахло осінніми квітами, сосною і любистком. У відчинене вікно вривався сирий вітер та дощ.

У труні лежала Дарина Михайлівна Гайворон. Руки, складені на грудях, ліктями торкались дощок, немов хотіли розсунути їх.

Плакали жінки. Цей плач то стихав, то раптом знову стогонів з жіночих грудей. Тоді йому було тісно в хаті, і він котився по селу. А дощ не вщухав. Мільярдами олив'яних стріл сік землю, немов хотів пробити її наскрізь. Щезли хмари, щезло сонце, здавалось, що нічого нема більше на світі,— лиш оце принишкле село серед вітру і зливи.

Платон стояв, схиливши голову. До нього, стиснувши закляклими пальцями руку брата, тулився малий Васько. У кутку, на лаві, тихо плакала Галя. Ще три дні тому вона прийшла з технікуму і приміряла нову сукню, показувала мамі, а тепер… Лікар сказав: серце… У матері давно боліло серце.

Галя підвела голову. Поруч годинника, на стіні,— фотографії. То — з автоматом — батько. З Румунії прислав у війну… Усміхається. А ось мама з Пашею Ангеліною біля трактора. Мама в косинці, висока, красива. Кажуть, що Галя схожа на неї… Мамині грамоти. Є старі, пожовклі з портретом Сталіна, є і нові. Грамоти — в рамках. Татові, з війни,— лежать у скрині. Як тато повернувся без руки, то йому не дали жодної, хоч завжди порався біля коней…

У хаті людей все більше і більше. Стоять і в сінях. Алик Коза, Тимко і ще кілька хлопчаків, Васькових друзів, вмостились на щаблях драбини і, наче півники, витягують голови.

У завивання вітру вплітається гуркіт трактора. Платон, проштовхуючись крізь натовп, вийшов на подвір'я. І тут люди. Стоять чоловіки у фуфайках та кирзових чоботях, стоять жінки у фуфайках та кирзових чоботях, неначе нарочито зшитих для печальних днів. Мокрі фуфайки розступаються, даючи Платонові дорогу, журно похитуються чорні кашкети і чорні хустки.

— А ще ж могла прожити…

— Ой кумо…

— І Платон, бідний, живу не застав, поки добрався тим автобусом у негоду…

— Так же хотіла, сердешна, свого старшого побачити…

— І не кажіть, свахо…

— І діток малих до пуття не довела…

— Ой кумо…

— Кажуть, в районній газеті чорна об'ява є, що наша Дарина преставилась…

— Бо заслужена…

— Скільки вона тієї землі перебрала та засіяла зерном…

— Вже ті ордени їй нелегко далися, знаємо…

— Ой кумо…

Вщухає дощ. Платон підходить до перелазу, а потім відчиняє ворота. На вулиці — нікого, тільки пливе у темні яруги швидка вода…

Тужили труби на подвір'ї. Васькові видно, як надуває щоки дядько Самійло, як швидко перебирає пальцями конюх Іван, а дядько Василь тяжко гупає в барабан. Та й сумно ж виводить на своєму кларнеті Іван…

І заголосили жінки. Мозолисті чоловічі руки підняли труну — покидала свою хату Дарина.

Процесія рушила, повільно заповнюючи грузьку вуличку. Семен Федорович Коляда, щойно повернули на центральну вулицю, обігнав дівчат, які несли вінки, і опинився попереду.

— Не поспішайте, бо розчахнетесь,— застеріг голову чийсь бас. Так і знав, це Мирон Мазур. На витягнутих руках тримав вишиваного рушника. На рушнику лежали хліб і гіллячка червоної калини. Коляда примружився: а це що? На паляниці — орден і медаль.

— Не положено, на подушечках треба,— сказав Коляда.

— На хлібові зароблені, на хлібові хай і лежать,— дивлячись поперед себе, промовив Мирон.

На задрипанім газику під'їхав секретар райкому Петро Йосипович Бунчук. Знявши капелюха, приєднався до траурного почту.

Розпочався мітинг. Виступало багато людей, а найдовше говорив Коляда. Васько ловив кожне слово, мовлене про маму, і йому було дуже боляче, що цих добрих слів вона не чула. Чому ж їх не сказали мамі, коли вона була жива? Дивні ці дорослі, наче їм важко говорити один одному хороші слова, доки вони ще не лежать у труні.

Могила була глибока, широка, в ній могла поміститись ще одна труна. Її викопав у якомусь злому самозабутті Полікарп Чугай. Його ніхто не любив у селі, а в цю хвилину зненавидів його і Васько за те, що той викопав страшну могилу для матері. Труну опускали в яму на довгих білих рушниках. Васько кинувся, але хтось схопив його на руки і поніс з кладовища. Це був Юхим Сніп.

У хаті Гайворонів порядкували старі бабусі, щось смажили і варили, сусіди зносили, хто що міг,— на поминки. Тепер на столі, де ще годину тому була труна, стояли різні страви і пляшки. Людей набилось повно, наче на весілля. Васько пам'ятає: коли і тато помер, теж були поминки. Як вони можуть після такого їсти і пити?