На білому світі

— Слово честі, я сказала матері, що ти сьогодні приїдеш… Заходь, бо я застуджусь.

Платон пригорнув її до себе і поцілував.

— О, який ти холоднющий! Іди вмивайся та будемо пити чай, а коли мій гарнізон повернеться з кінотеатру — повечеряємо.

— Я ненадовго, Наташо…

— Знаю. Ти пробач, але я мушу причесатися.

Платон пив чай, а Наталка, в коротенькому халатику, розчісувалась перед люстром.

— Платоне, відвернись,— Наталка помітила на собі його погляд.— Сиди, не підходь!

Але Платон тримав її уже в своїх обіймах.

— Наталко, я люблю тебе…

Платон відчував, як тремтіла Наташа. Він цілував її в губи, в мокрі коси. У неї не було ні сили, ні бажання пручатися. Платон підхопив дівчину на руки. Запаморочилась голова. Ще мить — і вона задихнеться від його поцілунків.

— Платоне! — хоче крикнути Наташа, але не може. Тисячі голок пронизують її тіло, вона відчуває на своїх грудях Платонову руку… Куди він її несе? Він поклав її на тахту… Ні, ні… Не треба… Її ще ніхто ніколи так не цілував… А його руки! Ці вперті руки… Вона буде вся в синцях… Хай будуть… хай… Незнайомі, незвідані ще почуття переповнюють дівчину… Раптом вона відчула, що його нема поруч… Клацнув вимикач. Стало темно… Ні…

— Ні! — кричить Наталка і відштовхує від себе хлопця.— Увімкни світло! Чуєш?

Світло вдарило в очі. Наталка не може розплющити їх. Нарешті неймовірними зусиллями піднімає повіки. Гайворон стоїть, одвернувшись до вікна. Халатик збився чортзна-куди… Невже Платон бачив її всю?

Наталка підхоплюється з тахти і йде в другу кімнату, натягує на себе плаття з високим комірцем, розчісується, їй не хотілося б зараз бачити гостя, але він там…

Платон винувато дивився на дівчину. Вона зараз може прогнати його… Що вона говорить?

— Що ти говориш, Наташо?

— Я кажу, щоб більше цього не було… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Я не сумнівалась у твоїх розумових здібностях.

— У мене через дві години поїзд, Наташо. Ти мусиш відповісти на мої запитання.

— Якщо зможу.

— Ти вийдеш за мене заміж?

— Оце, я розумію, запитання!

— Ти вийдеш за мене заміж? — вперто повторює Платон.— Я не можу без тебе…

— Але ми не можемо жити з тобою одним днем…

— Ти про що?

— У тебе й так погано склалося життя, і я не хочу, щоб воно стало для тебе мукою. Я не зможу принести тобі… яблук, навіть за п'ять кілометрів…

— Наташко, як ти можеш так говорити?

— Мене лікарі привчили до раціонального мислення. Сьогодні я ходжу, а завтра… Бачиш, я не егоїстка.

— Ти не любиш мене?

— Хіба ти сліпий?

— Тоді чому ж ти так говориш? Чому?

— Я не хочу, щоб моя любов стала для тебе горем.

— Наташко, все буде добре… Ти одужаєш. Я вірю в це.

— Платоне, не треба будувати повітряні замки.

— З чим же я поїду від тебе? Навіть надії нема.

— Надію я залишаю тобі… і собі.

Платон так і не дочекався Нарбутових. Наташа провела його до хвіртки.

— Я буду ждати,— сказав Гайворон.

— Жди.

— Ти будеш моєю, Наташко…

— Твоєю, або нічиєю.

— Коли?

— «Почекай до весни, до тепла»,— відповіла словами пісні.

Ольга Аркадіївна зразу помітила, що Наташа чимось збуджена.

— Що з тобою, Наташко? — запитала, подаючи вечерю.

— Був Платон. Уже поїхав. Передавав персональні привіти батькові і тобі.

— Він спеціально для цього приїжджав,— підтвердив Нарбутов.

— Наташо, ти не повинна надавати особливого значення цим візитам,— зауважила Ольга Аркадіївна.— У нього свої плани, а у нас…

— Він хоче, щоб я вийшла за нього заміж,— нічого не приховує Наташа.

Мати, звичайно, сплескує руками і стогне. Михайло Костянтинович п'є чай і вдає, що ця розмова його не зачіпає.

— Що ж ти йому сказала? — безсило опускається на стілець Ольга Аркадіївна.

— Я сказала, що подумаю.

— Невже це можливо? Чуєш, Михайле, вона ще буде думати. Це неймовірно, нереально…

— Я його люблю, мамо. І для вас це не секрет.

— Михайле, що вона говорить?

— Мамо, ми — люди військові, і у нас нема часу для зайвих виступів, так, товаришу полковник?

— Коли весілля? — питає полковник.

— Прочитаєте наказ по гарнізону.

— Якщо це серйозно,— говорить Ольга Аркадіївна,— то ми з батьком не можемо тобі заборонити, але ми повинні проконсультуватись у…

— До адвокатів можете не ходити,— перебила Наташа.

— Я кажу про лікарів.

— Я їх не буду слухати. Батьку, не моргай мамі, бо я все бачу.

— Він, звичайно, перебереться до нас?.. Він обов'язково повинен закінчити академію.

— Я поїду до нього, і ми вирішимо. З нас вистачить і однієї кімнати.

— Ти поїдеш до нього? Коли?

— Мамо, на це запитання я ще не відповіла і собі… Ти обов'язково знатимеш, коли я буду їхати. Прес-конференція закінчена. Спасибі за увагу.— Наташа пішла у свою кімнату.

— Що нам з нею робити? Ти, Михайле, не уявляєш, чим це може закінчитись. У неї може бути дитина…

— Все може бути,— погоджується Нарбутов.

— Ти мене дратуєш своїм олімпійським спокоєм. Це ж наша єдина дочка!

— Тому, Ольго, я і бажаю їй великого щастя.

— Ти її відпустиш у село?

— Вона поїде, але, звичайно, не залишиться там. Наташка розуміє своє становище, їй потрібен постійний лікарський нагляд, і вона це знає. Вони приїдуть сюди.

— У нього є ще сестра і брат…

— Це дуже добре, я страшенно люблю, коли в квартирі багато дітей.

*