Читаем На білому світі полностью

— Слово честі, я сказала матері, що ти сьогодні приїдеш… Заходь, бо я застуджусь.

Платон пригорнув її до себе і поцілував.

— О, який ти холоднющий! Іди вмивайся та будемо пити чай, а коли мій гарнізон повернеться з кінотеатру — повечеряємо.

— Я ненадовго, Наташо…

— Знаю. Ти пробач, але я мушу причесатися.

Платон пив чай, а Наталка, в коротенькому халатику, розчісувалась перед люстром.

— Платоне, відвернись,— Наталка помітила на собі його погляд.— Сиди, не підходь!

Але Платон тримав її уже в своїх обіймах.

— Наталко, я люблю тебе…

Платон відчував, як тремтіла Наташа. Він цілував її в губи, в мокрі коси. У неї не було ні сили, ні бажання пручатися. Платон підхопив дівчину на руки. Запаморочилась голова. Ще мить — і вона задихнеться від його поцілунків.

— Платоне! — хоче крикнути Наташа, але не може. Тисячі голок пронизують її тіло, вона відчуває на своїх грудях Платонову руку… Куди він її несе? Він поклав її на тахту… Ні, ні… Не треба… Її ще ніхто ніколи так не цілував… А його руки! Ці вперті руки… Вона буде вся в синцях… Хай будуть… хай… Незнайомі, незвідані ще почуття переповнюють дівчину… Раптом вона відчула, що його нема поруч… Клацнув вимикач. Стало темно… Ні…

— Ні! — кричить Наталка і відштовхує від себе хлопця.— Увімкни світло! Чуєш?

Світло вдарило в очі. Наталка не може розплющити їх. Нарешті неймовірними зусиллями піднімає повіки. Гайворон стоїть, одвернувшись до вікна. Халатик збився чортзна-куди… Невже Платон бачив її всю?

Наталка підхоплюється з тахти і йде в другу кімнату, натягує на себе плаття з високим комірцем, розчісується, їй не хотілося б зараз бачити гостя, але він там…

Платон винувато дивився на дівчину. Вона зараз може прогнати його… Що вона говорить?

— Що ти говориш, Наташо?

— Я кажу, щоб більше цього не було… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Я не сумнівалась у твоїх розумових здібностях.

— У мене через дві години поїзд, Наташо. Ти мусиш відповісти на мої запитання.

— Якщо зможу.

— Ти вийдеш за мене заміж?

— Оце, я розумію, запитання!

— Ти вийдеш за мене заміж? — вперто повторює Платон.— Я не можу без тебе…

— Але ми не можемо жити з тобою одним днем…

— Ти про що?

— У тебе й так погано склалося життя, і я не хочу, щоб воно стало для тебе мукою. Я не зможу принести тобі… яблук, навіть за п'ять кілометрів…

— Наташко, як ти можеш так говорити?

— Мене лікарі привчили до раціонального мислення. Сьогодні я ходжу, а завтра… Бачиш, я не егоїстка.

— Ти не любиш мене?

— Хіба ти сліпий?

— Тоді чому ж ти так говориш? Чому?

— Я не хочу, щоб моя любов стала для тебе горем.

— Наташко, все буде добре… Ти одужаєш. Я вірю в це.

— Платоне, не треба будувати повітряні замки.

— З чим же я поїду від тебе? Навіть надії нема.

— Надію я залишаю тобі… і собі.

Платон так і не дочекався Нарбутових. Наташа провела його до хвіртки.

— Я буду ждати,— сказав Гайворон.

— Жди.

— Ти будеш моєю, Наташко…

— Твоєю, або нічиєю.

— Коли?

— «Почекай до весни, до тепла»,— відповіла словами пісні.

Ольга Аркадіївна зразу помітила, що Наташа чимось збуджена.

— Що з тобою, Наташко? — запитала, подаючи вечерю.

— Був Платон. Уже поїхав. Передавав персональні привіти батькові і тобі.

— Він спеціально для цього приїжджав,— підтвердив Нарбутов.

— Наташо, ти не повинна надавати особливого значення цим візитам,— зауважила Ольга Аркадіївна.— У нього свої плани, а у нас…

— Він хоче, щоб я вийшла за нього заміж,— нічого не приховує Наташа.

Мати, звичайно, сплескує руками і стогне. Михайло Костянтинович п'є чай і вдає, що ця розмова його не зачіпає.

— Що ж ти йому сказала? — безсило опускається на стілець Ольга Аркадіївна.

— Я сказала, що подумаю.

— Невже це можливо? Чуєш, Михайле, вона ще буде думати. Це неймовірно, нереально…

— Я його люблю, мамо. І для вас це не секрет.

— Михайле, що вона говорить?

— Мамо, ми — люди військові, і у нас нема часу для зайвих виступів, так, товаришу полковник?

— Коли весілля? — питає полковник.

— Прочитаєте наказ по гарнізону.

— Якщо це серйозно,— говорить Ольга Аркадіївна,— то ми з батьком не можемо тобі заборонити, але ми повинні проконсультуватись у…

— До адвокатів можете не ходити,— перебила Наташа.

— Я кажу про лікарів.

— Я їх не буду слухати. Батьку, не моргай мамі, бо я все бачу.

— Він, звичайно, перебереться до нас?.. Він обов'язково повинен закінчити академію.

— Я поїду до нього, і ми вирішимо. З нас вистачить і однієї кімнати.

— Ти поїдеш до нього? Коли?

— Мамо, на це запитання я ще не відповіла і собі… Ти обов'язково знатимеш, коли я буду їхати. Прес-конференція закінчена. Спасибі за увагу.— Наташа пішла у свою кімнату.

— Що нам з нею робити? Ти, Михайле, не уявляєш, чим це може закінчитись. У неї може бути дитина…

— Все може бути,— погоджується Нарбутов.

— Ти мене дратуєш своїм олімпійським спокоєм. Це ж наша єдина дочка!

— Тому, Ольго, я і бажаю їй великого щастя.

— Ти її відпустиш у село?

— Вона поїде, але, звичайно, не залишиться там. Наташка розуміє своє становище, їй потрібен постійний лікарський нагляд, і вона це знає. Вони приїдуть сюди.

— У нього є ще сестра і брат…

— Це дуже добре, я страшенно люблю, коли в квартирі багато дітей.


*


Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия / Проза / Советская классическая проза
Плаха
Плаха

Самый верный путь к творческому бессмертию – это писать sub specie mortis – с точки зрения смерти, или, что в данном случае одно и то же, с точки зрения вечности. Именно с этой позиции пишет свою прозу Чингиз Айтматов, классик русской и киргизской литературы, лауреат самых престижных премий, хотя последнее обстоятельство в глазах читателя современного, сформировавшегося уже на руинах некогда великой империи, не является столь уж важным. Но несомненно важным оказалось другое: айтматовские притчи, в которых миф переплетен с реальностью, а национальные, исторические и культурные пласты перемешаны, – приобрели сегодня новое трагическое звучание, стали еще более пронзительными. Потому что пропасть, о которой предупреждал Айтматов несколько десятилетий назад, – теперь у нас под ногами. В том числе и об этом – роман Ч. Айтматова «Плаха» (1986).«Ослепительная волчица Акбара и ее волк Ташчайнар, редкостной чистоты души Бостон, достойный воспоминаний о героях древнегреческих трагедии, и его антипод Базарбай, мятущийся Авдий, принявший крестные муки, и жертвенный младенец Кенджеш, охотники за наркотическим травяным зельем и благословенные певцы… – все предстали взору писателя и нашему взору в атмосфере высоких температур подлинного чувства».А. Золотов

Чингиз Айтматов , Чингиз Торекулович Айтматов

Проза / Советская классическая проза