На білому світі

— Орчики роблю, мат-тері його ковінька! Я, Никодим Динька, роблю орчики… А чого? Бо нема в мене ні підручного, ні майстра під командою, ні півмайстра. Був Хведько, тільки навчив його тримати інструмент в руках, а воно зірвалось та поїхало в город. Хіба моє діло орчики стругати? Я можу такого воза зробити, що навкруг світу на ньому об'їдеш. Тричі об'їдеш — і не буде йому зносу. А мушу на орчиках сидіти.

— То хай вам підручного виділять,— радить Гайворон.

— Або, скажімо, треба тобі поставити хату,— не слухає Динька,— то не шукай нікого, а проси мене. Приходь і кажи: Никодиме Сидоровичу, хочу мати хату на три кімнати. І все. Давай мені матеріалу, підручну силу і приходь восени. Або, скажімо, треба тобі шафу. Приходь до мене і… То чого ти, Платоне, прийшов?

— Ви оце про хату тут говорили,— здалеку починає хлопець.

— Говорив.

— А собі ще досі справжньої не поставили…

— Бачиш, Платоне, тоді, коли мою за димом Полікарп пустив, не було в мене капіталу… А раз чоловік сидить без капіталу, то з нього спросу нема. Я зліпив оту халупу та й живу, мат-тері його ковінька. З п'ятирічки на семирічку, як той казав, відкладаю. А зараз уже приходить строк, бо Олег женитись хоче…

— То, може, ми з вами й зговоримось, Никодиме Сидоровичу,— величає Платон Диньку.

— У якім вопросі? — кидає Никодим орчика.

— Хочу свою хату продати.

— Навіщо? Хата міцна, я там свою руку приклав, ще як батько твій живий був… Підмурок добрий заклали і крокви грабові. Виїжджаєш кудись?

— Думаю…

— Значить, не гріє батьківська хата?

— Причин багато,— перебирає соснові стружки Платон.— То як, Никодиме Сидоровичу?

— Як на гроші, то це ж скільки буде?

— Подивитесь, скажете.

— Подивитись можна, бо, я ж кажу, син женитись хоче, то воно треба. Буває, що й підмурок добрий, і верх нічого, а хати, значить, ніби нема…

— Приходьте.

— А прийду, прийду, бо, значить, син женитись надумав, то…

Гайворон знову поминув кузню, щоб не бачили його, і берегом вийшов до контори колгоспу.

— Платоне! — гукнув Підігрітий.— Зайди.

Потиснув руку і запросив у сільраду.

— А я оце хотів до майстерень іти,— сказав Макар.

— Чого?

— Були в мене Тетяна і Мотря Славчук з першої бригади. Такого гармидеру наробили! Все за ті ясла. Казали, що з тобою говорили…

— Та говорили…

— Треба нам щось робити, бо обіцяли ж на зборах. Не можна нам без ясел.

— Де ж ми їх відкриємо?

— Давай порадимось… Хочу просити, щоб ти на себе це взяв.

— Але я… у мене інші плани, Макаре Олексійовичу, я не зможу.

— Зараз це найголовніше, Платоне. Одним словом, таке тобі доручення. Збери хлопців і дівчат, подумайте.

Платон пригадує свій виступ на зборах, сьогоднішню розмову з Мотрею і думає про те, що він не може зараз відмовитись. Доведеться ще побути в Сосонці тиждень.

— Гаразд, але де ми відкриємо ці ясла? — запитує.

— Може, тут? А ми десь з Колядою розмістимось…

— Тісно. Стеля низька, а це ж діти,— оглядає кімнату Платон.— А знаєте, що, Макаре Олексійовичу? Давайте ми зробимо ясла в клубі. Все одно треба будувати новий, а там можна відгородити три кімнати, а дві залишимо для бібліотеки. От ходімо, подивимось.

У сінях Гайворон майже зіткнувся з Кутнем. Той широко посміхнувся Платонові. Здавалось, що навіть його шкіряна куртка сміялась металевими зубцями блискавок.

— Ось агронома привіз,— сказав Коляда,— ледве впросив… А ви ж це куди зібрались?

— Ходімо з нами,— запропонував Підігрітий,— дуже важлива справа.

Раніше Коляда нізащо не пішов би, коли б його отак покликав Макар, але міняються часи… Після обшуків та анонімок, коли Підігрітий ходив по селу, вибачався перед людьми, його немов підмінили. Не до Коляди, а до Снопа почав ходити вечорами, а то в Лісняка сидить та дивиться, як той малює. Зустріне Коляду, то вже не усміхається улесливо, як раніше… Видно, на їхньому боці силу почув Підігрітий…

— Що ви мені голову морочите якимись яслами! — сердито човгає чобітьми Коляда.

— Це рішення партійної організації,— спокійно відповідає Макар,— і ви його будете виконувати, Семене Федоровичу. Розбагатіємо — новий клуб збудуємо, а тут відкриємо ясла…

— Тут можна буде обладнати кухню,— заглядає в якусь комірчину Платон.— Тут проб'ємо вікно — ще буде одна кімната. Тільки ж стіни страшні…

— Дівчата побілять. Підрахуй, Платоне, скільки треба дощок, скла, вапна, і хай Семен Федорович виписує,— сказав Підігрітий.

— Де я вам його наберу?

— Знайдете. Піднімай, Платоне, комсомол, та покажіть, на що ви здатні. А я вам плакатів підкину.

Біля контори, обіпершись на різьблений стовпчик ґанку, стояв Кутень. Коляда махнув йому рукою, мовляв, почекай, а сам одвів Гайворона за клуб.

— Повір, Платоне, не моя вина,— промовив, заглядаючи в очі.

— Яка вина?

— Тебе ж хотів на агронома… І сьогодні до Бунчука ходив, просив, щоб призначили,— не хоче. Так що ти не думай, що я той…

— Я нічого не думаю, Семене Федоровичу.

— Буду просити тебе, Платоне, коли що — порадь, підкажи, бо ти ж знаєш толк в агрономії…

— Мої поради вам, Семене Федоровичу, не потрібні. І не тільки вам — нікому. На жаль, нікому…

— Може, ти, Платоне, бригадиром став би? — промацує Коляда.

— Ні, спасибі.