На білому світі

— Гайворон може зібрати всю партійну організацію, і це дійде до району або й до Києва. Напишуть про Олега в газету і тоді його не тільки в сільраду, а й до загсу не пустять… Бо який же він депутат, коли його батьки щодня порушують закони?

І Текля, якій легше було б лягти в домовину, ніж простити Чугая, здалася:

— Якщо закон за Чугая, Никодиме, тоді я не проти закону. І в святому письмі сказано: прости ближнього свого, то й сам прощен будеш… Іди та приведи вже того Полікарпа, щоб йому…

— Теклю!

— Та приведи, кажу…

Вранці Полікарп Чугай і Никодим Динька йшли на роботу разом…

*

Щодня Платон збирав до клубу хлопців та дівчат. Усім нічого було робити в маленьких кімнатках ясел, і Світлана Підігріта запропонувала розбити клумби, посадити дерева. Хлопці привозили з лісу кількарічні сосонки і берізки, розбивали алеї та обсаджували їх.

Під їдальню відвели найбільшу кімнату, побілили, але дівчата були незадоволені: дуже буденно, ніякої краси. Найбільше псувала загальний вигляд величезна груба. І Платон подав думку:

— Обкладемо її кахлем.

— А де його взяти?

— На фермі.

Коляда був у районі, і всю відповідальність на себе прийняв Макар Підігрітий:

— Обійдуться свині без кахля.

Хлопці стамесками відколупували кахель зі стін, а дівчата, нагрівши котел води, мили і витирали до блиску білі та сині плитки…

Білим кахлем обклав Іван Лісняк стіни, ще й підлогу на кухні, в умивальнику збирався вимостити. Працював і ввечері, бо просив Платон швидше закінчити. Він не чув, як у кімнату ввійшов Коляда, тільки побачив його великі чоботи, коли збирався узяти плитку.

Голова кричав, тицяючи в обличчя Іванові кахельну плитку. Той повільно вмокнув трісочку у відерце з фарбою, написав на грубці: «Це ж для дітей!» Семен Федорович махнув рукою і вибіг.

Коляда викликав до себе Платона офіційно, через Горобця. Сидів у своєму кріслі, наче вилитий з воску, і дивився холодними скляними очима:

— Ви що, хочете з Макаром Підігрітим спровадити мене до тюрми!

— Це не входить у наші плани, Семене Федоровичу. А що, є анонімка?

— Навіщо ви свинарник обідрали, га?

— Та свиням кахель ні до чого…

— А завтра ти всі ферми по камінчику рознесеш, так?

— Ні, ферм не чіпатиму,— пообіцяв Платон.

— А ти знаєш, що в ті ферми я свою душу вклав, знаєш? Скільки в газетах про них писали? — Коляда виймає з ящика папку.— А що тепер мені в районі скажуть? Доведеш ти мене, Гайворон, до того, як його… до розриву в серці… Якби це не ти придумав, а хтось інший, то з колгоспу виключив би, а так — напишу тобі догану…

— Пишіть. Мені все одно.— Платон згадав, що сьогодні мав прийти Динька оглядати хату.

Динька прийшов з Теклею. Для годиться посиділи трохи, поговорили, а там і до діла взялися. Гості обійшли кілька разів хату, обмацуючи стіни та підмурок, потім оглянули стелю і дах.

— Воно, конешно, хата є,— промовив Никодим.— Якщо наш Олег ожениться, то буде жити… Скільки ж ти за неї хочеш?

— А яке ваше слово?

— Півтори тисячі їй красна ціна,— сказала Текля.

— Малувато…

Саме на цей торг і нагодився Васько. Він стояв у кутку і довго не міг збагнути, про що йде мова.

— Бери півтори і ще десять,— казав Никодим.

— Ні, не буде,— відповів Платон.

— Та це ж які гро-оші! — тоненько виводила тітка Текля.

— Ще накину десять — та й по руках,— простягував свою долоню Динька.

— Ви забуваєте, що й садок при хаті є, і хлів,— ніяковіючи, говорив хлопець.

— Ви хочете купити нашу хату? — здогадався Васько.

— Як у ціні зійдемось, то й купимо, бо син думає женитись,— пояснила Текля.

— А ми де подінемось? — спитав Васько Теклю.

— Та це вже брата питай…

— Де ми подінемось? — підбіг до Платона брат.

— Зачекай, зачекай, потім,— відмахнувся Платон.

— Ні, ти мені зараз скажи! Я не хочу продавати, не хочу! Ідіть звідси.— Васько шарпнув Диньку за полу фуфайки.

— Ваську! — гримнув Платон.— Іди на вулицю!

— Не продам хати! — вперто повторив хлопчак.

— То ми ж не силуємо,— виправдовувався Никодим.— Ми і завтра зайти можемо.

Динька з Теклею вийшли. Васько вовченям подивився на брата:

— Я з тобою все одно не поїду.

— А я тебе й питати не буду.

— А я втечу… і буду жити в хліві. А ти собі їдь… на легкий хліб.

— Що ти сказав?

— Коли ми з тобою в Київ поїхали, то дядько Ничипір сказав, що ти легкого хліба шукаєш.

— Та замовкни ти!

— А я всім розкажу. Піду зараз до Диньки і скажу: якщо він купить нашу хату, то я її спалю,— вирішив Васько.— Як дядько Полікарп.

— Що?! Ах ти ж виродок! — Платон кинувся до брата.

— Бий, бий,— зіщулився той. Платон замахнувся.

— Не треба мені такого брата, не треба! — крикнув Васько і міцно заплющив очі.

Ці слова зі страшною силою штрикнули в Платонове серце, і він, заточившись, сів на ліжко. Брат вибіг з хати.

Платон чекав допізна, але Васько так і не прийшов додому. Де він міг бути? У Снопа чи в Мазура? А може, до Івана Лісняка подався? Треба шукати. Накинув фуфайку і вийшов на подвір'я. Двері у хліві були напіввідчинені. Гайворон ступив через поріг і засвітив сірника: на сухому картопляному бадиллі, згорнувшись калачиком, спав Васько.

Платон підняв легеньке, зморене сном братове тіло і поніс до хати. Васько прокинувся, але не вирвався з рук.