На дальних берегах. Том первый

— Мощно начал… — Капитан одобрительно кивнул, — Только вот сдается мне, что если ты, кшездский княжич по папе, тут с нами болтаешься, а не во дворцах паркет протираешь, у тебя с мамкиной линией че-то не то?

— Вгадали, пане, як е вгадали. Байстрюк я. Мати моя горничною у князя служила. А там… Ну сами знаете, як це бувае? Понесла вид князя и той её з очей геть… Назад в село, звидки взяв.

Михай разлил еще по рюмке и, употребив, вздохнул.

— Мене дид з бабою воспитували. Мати-то поняньчила мене, заскучала, та й сбигла з якимось офицером. Я её толком, навить, запамьятати-то не успел. И боле её не бачив. А дид — суворий мужик. Але правильний! У ремисниче училище мене вииддав, щоб я уму-розуму навчився. Тильки я все одно дурень був и з Василем та його хлопцями связався. Бандити дрибни. На ринках крали, перехожих грабували…

Выпив еще по одной, Михай достал папиросу и некоторое время задумчиво дымил. Капитан набил трубку и попыхивая ей ждал когда он снова заговорит.

— Е у нас така приказка: де два припольця, там три гетьмани. Один за кшездцив, инши за залесцив, а трети, як хер миж ног — против усих. Перед вийною Кшездци почали вийська мобилизовувати. А наши не дуже хотили за них помирати, так що килька полкив перед видправкою збунтувалися. Коли вийська збунтувалися, старих воевод та администрацию турнули. И, поки в Ожекшиче думали та рядилися, залиська партия, тишком, з Залесьем договир пидмахнула. Про дружбу, спивпрацю, а головне — вийськову допомогу и захист. И е у мене таке видчуття, що Залисци до цього були готови. Я спати лягав — над ратушею кшездський прапор висив. А просыпаюся — Залеський! И по всих перехрестях — десять чоловик солдатив з гвинтивками.

— Ну наши долго не рассусоливают, когда земля сама в руки падает.

— Так я заметив. Ви як ведмидь. Лапи коротки, жопа товста, а як захоче зжерти — на кони хрен ускачешь, — Михай раздраженно отмахнулся, — Я ж казав, що я молодий — дурной був? Загалом виришив Василь з хлопцями, пид шумок, кинути кшездские будинки обнести. Мене на стреми поставили и давай шурувати. А тут, звидки не визьмись, грузовик з солдатами! Я хотив крикнути, а мене як скрутило! Вси мышци в тили звело, ниби судорогою, не крикнути, ни пискнути. Як стояв, так кулем на землю и повалився. Це я потим дизнався, що ваши ГБшники хитрому прийому навчени, який людини парализуе. А тоди злякався до смерти!

Ваши до мене дружинника приставили, а сами до дому. Окружили його и Василя з усиею бандою повязали. Вивели на двор и давай в карманях шукати. Витягують годинник, гроши, одяг: «Ясно — мародер». Видводять за кут и бах! Видводять за кут и бах! Я вже з життям прощаюся, тут дружинник мене пинае: «Ти дида Тараса, внук, чи що?» Я кажу: «Так». Вин каже: «Ну тоди дуй до дому. Тарас тебе, за таки справи, сам прибье». И, коли я через палисадник перелиз, у небо стриляе…

— Знакомый, что ли?

— Так. Односельчанин дидив. Не обманув, до речи… Дид мени за це таких пиздюлей всипав, що я тиждень на дупи сидити не мог.

— Было за что… У нас с мародерами не цацкаются. А как ты, с нашей стороны, обратно в Кшездь попал?

— Та я, писля цього, з дому не висовувався. Думав шукати будуть. А тут Гаврило Стець. Це я вид нього дознався, що я — Корецький по батькови. Як вже вин прознав — не ведаю. Прознав и почав мени в вуха спивати, що мол тут я — голитьба, а там — уроджений княжич! Пидбив мене кордон перейти, поки остаточно не закрили.

— А ему что с того, что ты княжич?

— Не знаю. Може думав, що я зможу на якийсь наслидство претендувати, або що батько вид мене видкупиться и грошей дасть и йому з цього щось обломиться. Гаврило вин такий. Був… Працювати не працював, а гроши водилися.

— Был?

— Так, але до цього справа ще дийде. Наливайте ще пан. Ви так и не сказали, як вам сало?

— Прям как мамка моя делает. Только тоньше. У нас, в Долгоморске, сало на рынке такое, что прям с мою ладонь. Состаришься, пока просолится. Зато уж если просолилось, так не оторваться.

— У нас теж… А тут немае у людей ни якой культури на цей счет. Ни на счет сала, ни на счет горилки. Пьють цей свий ром и рибою закушують. Рибою пиво треба закушувати! Одне слово — дикари! А в Порто сеньйори сушеной свинячой ляжкою давляться. Як пидметка — в товщину паперу ризати треба, щоб прожувати. «Хамоном» наивають. И горилку свою, «агуардиенте», теплою пьють. Про яку культуру тут говорити можна?

Капитан сочувственно покивал и предложил тост за культуру питья. Михай, которого от воспоминаний о теплой горилке передернуло, с радостью его поддержал.

— Ну и, я так понял, перешли вы границу, — Капитан с выдохом стукнул рюмкой по импровизированному столу, — И что?

— И попалися. Два тижни в кутузци сидили и плакалися, що ми ни яки ни шпивони, а биженци вид безбожной Залеськой влади. Я ще, по дурости, сказав що я князя Корецького позашлюбний син, а вони мени кажуть, що запитували — сказали там не знають таких.

— Но все таки поверили, что вы не шпионы?