На футбольних меридіанах

Вперше за всю історію Індії її уряд взяв на себе витрати по підготовці спортивних кадрів. Уряд хоче вивести свою країну з стану відсталості, в даному випадку і в галузі спорту. Становище, до якого довели колонізатори всі галузі життя країни за довгий час свого господарювання – жахливе, і індійці не бажають з ним далі миритися. Вони докладають чимало зусиль, щоб знищити сліди гіркої спадщини. В країні розгорнулось велике промислове будівництво, вживаються рішучі заходи до піднесення сільського господарства, підвищення життєвого рівня населення.

Народ Індії, особливо прості люди, надзвичайно високо цінять безкорисливу допомогу Радянського Союзу. Країна швидко прогресує. Але разом з тим вона ще не позбавилась неприємних контрастів. Ми бачили поруч з розкішними кварталами в Делі, Бомбеї, Калькутті, Мадрасі брудні, вузькі вулиці, а блиск смокінгів і крахмальних манишок багатіїв не може прикрити ганчір’я численних жебраків.

Є в Індії і інше, що вражає вас, особливо, коли ви вперше приїхали сюди. Навіть в столиці країни можна побачити корів, які вільно ходять по бруківці, автомобілі їм дають дорогу. Причина проста – корови вважаються в Індії священними істотами. Такою ж повагою оточені і йоги – священні старці, які Цілими роками не миються і не розчісують волосся. Маленькі веселі мавпи можуть напасти на вас прямо посеред вулиці і зробити якусь неприємність. На кожному кроці можна зустріти «таємничих» заклинателів змій, які за рупії примусять огидну істоту показувати вам різні фокуси. Важко швидко звикнути до всього цього. Викликає подив і те, що тамтешні спортсмени, члени певних каст, носять великі бороди і виходять на майданчик в чалмах.

Хороших стадіонів для футбола ми майже не бачили. Щоправда, в Бомбеї (індійці звуть його своїм Парижем – такий він красивий і багатий архітектурою) ми побували на дуже великому стадіоні, що вміщує тисяч шістдесят глядачів. Але ця прекрасна споруда розрахована на любителів крикета, який дуже поширений в країні. А як же футболісти? Вони – на другому плані. Дивно. Так само дивно, як, наприклад, те, що в індійських школах відсутні уроки фізичного виховання. Крикетом, волейболом, частково легкою атлетикою діти займаються сяк-так після навчання. Саме тому далеко не всі олімпійські види спорту поширені в Індії. Власне кажучи, є ще одна, на мій погляд, важлива причина того, що не всі види спорту процвітають у такій великій багатонаселеній країні. Річ у тім, що спортивними справами керують федерації, які очолюються переважно тими людьми, що… не мають до спорту ніякого відношення і не знають його як слід. Президент федерації, як правило, символічна особа. Він обирається з середовища багатих і шановних громадян, щоб надати певній федерації більшої солідності. А поточними справами керують секретарі федерацій, які одержують за свій труд копійки. Прагнучи заробити їх якомога більше, вони по сумісництву працюють в різних федераціях. Зокрема секретар всеіндійської волейбольної федерації мав… двадцять три посади в різних спортивних представництвах і організаціях. Ясно, що одній людині таке навантаження не під силу, і робота, природно, страждає. А тренери, які більше виконують функції представників команд і адміністраторів, взагалі грошей за свій труд не одержують і працюють від випадку до випадку. Отже, в розвитку фізичної культури є серйозні недоліки. Але ми віримо, що ці огріхи невдовзі залишаться позаду. Недарма ж сюди приїжджають фахівці з різних країн, в тому числі і з нашої. А навесні 1960 року відкрився перший в країні інститут фізкультури. Цей захід, очевидно, докорінно змінить усе спортивне життя Індії.

Наші тренування і товариські зустрічі з індійськими футболістами проходили у важких кліматичних умовах. У містах півдня вологість повітря була такою великою, що навіть одяг, який висів у шафах, часто не можна було використати за призначенням без попереднього прасування. Легко уявити собі, як ми почували себе в грі. Зробиш ривок-другий, і вже треба відпочити. Про спеку я й не кажу. Доводилось, незважаючи на місцеві умови, суворо виконувати весь розпорядок дня, складений тренерами.

І ось тут, на індійській землі, мені з нового боку відкрилась суть обов’язків члена збірної команди країни.

Зрозуміло, що місцеві футболісти не могли ^нам чинити серйозного опору. Команди були слабкими, і ми легко обігрували їх. Збірна СРСР провела дев’ятнадцять матчів і всі видала. Скажу одверто, мені ці ігри досить швидко набридли, оо просто нецікаво Оити слабшого. І тоді я почав робити те, до чого відчув смак у «Зеніті»: рватися вперед, щоб забивати голи. Мені здавалося, що я маю моральне право використати тренувальний час з найбільшою користю для себе і, отже, для всієї збірної. До того ж кожному футболістові приємно забивати голи. Півзахисник щодо цього винятку не становить.