На крилах пісень

Сон літньої ночі колись мені снився,
Коротка та літняя нічка була,
І сон був короткий, – він хутко змінився
І зник, як на сході зоря розсвіла.

Чудовая мрія, розкішна та ясна,

Кохано в ту ніч обгорнула мене,
Приснилась мені люба доля прекрасна,
Приснилось невидане щастя дивне.

Була я щаслива, безмірно щаслива;

Приснилось мені… та того не списать!
Де в світі є мова така чарівлива,
Щоб справжнєє щастя могла розказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано

Вже зникла рожевая мрія моя, –
Туди полинула, де грала кохано
Злотисто-рожева світова зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала, –

І душу мою обгорнула печаль;
І тихо-тихесенько я промовляла:
«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»

Я щастя не маю і в мріях не бачу,

Бо іншії мрії у серці ношу;
Коли я часами журюся і плачу, –
Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,

Собі я бажаю не сну, а життя, –
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
Йому вже до щастя нема вороття!

[1892]

СОНЕТ

Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –
Останній усміх ясний посила
І краскою непевною пала,
Немов конаюча вродливиця в сухоті.

Недавно ще була вона в турботі,

Жила і працею щасливая була;
Тепер останнії дарунки роздала
І тихо умира… кінець її роботі!

Спокійно умира і листом покриває

Росинки білії, ті сльози самотні
Від сонця ясного і від людей ховає.

Натура ллє ті сльози таємні

Того, що хутко ляже в смертнім сні,
В холодній, білій сніговій труні.

[4 – 20 листопада 1890]

НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

Колись на­шу рідну ха­ту
Темрява вкри­ва­ла,
А чу­жа сусідська ха­та
Світлами сіяла.

Та ми­нав ти, наш Коб­за­рю,

Чужії по­ро­ги,
Орав свою вбо­гу ни­ву,
Рідні пе­ре­ло­ги.

Гомоніла твоя коб­за

Гучною стру­ною,
В кожнім серці од­би­ва­лась
Чистою лу­ною.

Спочиваєш ти, наш батьку,

Тихо в до­мо­вині,
Та збу­ди­ла твоя пісня
Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх ду­мок

Поміж на­ми сяє, -
«Огню іскра ве­ли­ко­го»
Повік не зга­сає!

Щоб між на­ми не вга­са­ло

Проміння ве­лич­не,
Ти пос­та­вив «на сто­рожі»
Слово твоє вічне.

Ми, як ти, ми­на­ти бу­дем

Чужії по­ро­ги,
Орать бу­дем свої ни­ви,
Рідні пе­ре­ло­ги.

«СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН, І РИДАННЯ...”

Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!

[1890]

ДО НАТУРИ