На полі смиреному

І заспівали сопілі, вдарили бубони, забриніли гуслі, а за музикантів були юнаки із золотими кучерями. До Ісакія підходила, пританцьовуючи, юна красуня; темне волосся їй спадало хвилями на плечі, очі світилися, а червоні вуста відслонилися. її перса були тугі й пружні і ледь-ледь здригались у такт рухам, вихилявся живіт, і темно зблискував трикутник лона. Вона подала йому руку, і він затанцював. Тоді затанцювали й інші, легко закружляли й замаяли срібними й золотими одежами. Йому гаряче стало, бо коло нього крутилося надто гарне і юне тіло: сопіляр аж щоки роздув, так свистів, бубняр підстрибував, а гусляр ще й співав. І не було в його пісні слів, бо то не слова були, а тільки музика,- десятки легких ніг дружно притупували, танцюристи вряди-годи скрикували одночасно чи позойкували.

Ісакій танцював. Кидав сухим, змореним тілом і наче нову силу здобував. Здалося йому, що він уже не в келії, а на зеленому, засипаному квітами лузі і що зійшлися це його земляки-сіверяни на обряд умикання. Чути довкола сміх і дівочі поклики, бігають весело хлопці за дівчатами, а вони так само весело тікають. Хлюпотить довкола, кілька пар біжить по воді, мілкій і теплій, а з-під ніг їм виприскує перелякана риба.

– Я приходжу до тих, хто печальний,- казав тим часом той, кому він уклонявся, - і збавляю їх від печалі; до тих, хто мучиться, і збавляю їх мук; до тих, хто убогий, і звеселяю убогість їхню. Не треба заради мене світ ненавидіти, бо не задля ненависті я прийшов. Не треба тіло своє умертвляти, бо не для смерті я є: життя - уділ мій, і світ оцей бог створив - не диявол!

Піт густо стікав по скронях в Ісакія, запливав на повіки, і сліпило ще й досі його те невимовне світло, а він усе танцював і танцював. І танцювала коло нього чарівна дівчина, що світила до нього блискучим чорним зором, і крутилася, вертілася.

– Боже, - сказав він, не зупиняючи танцю.- Чи гоже мені танцювати з цією дівчиною?

– Ця дівчина - життя,- сказав той, кому він уклонявся, - а життя - уділ мій. З'єднавшися із нею, суть ти віднайдеш, що її задля життя я освячую. Ви плід дасте землі, бо всі люди мають давати плід, і тим самим новитиметься світ і буде готовий завжди плодоносити. В цьому високий божий замисел - живіте і множтеся!

– А ті, що заради тебе відмовляються від світу, ті, що заради тебе у темінь себе ховають і все своє тобі віддають? Який їхній уділ?

– Ті всі мертві суть,- відказав спокійно той, кому він уклонився. - Той мені угодний, хто життя творить, а не марнує його. Той, хто не творить життя, а тікає від нього, - світові й богу не потрібний.

Ісакій танцював; здавалося, весь піт витік із нього, і все в ньому почало пересихати й плавитися.

– Навіщо примушуєш мене танцювати? - спитав він. - Важко це мені!

– Цей танець, що танцюєш,- так само погідно відповів той, хто світло від себе виточував,- перевірка тобі. Витримаєш - покинеш це пристановище печалі і вийдеш до сонця й світу. Запам'ятай: не темрява життя творить, а сонце і світ.

Ісакій танцював. Уже мліли в нього ноги і підступала під горло нудота. Всі присутні оточили його колом, а він танцював і танцював. І так само невтомно танцювала коло нього призначена йому красуня.

– Ти мене в обійми жінки посилаєш,- сказав, ледве ворушачи губами, Ісакій. - Але жінка - вмістилище нечистоти і гріха!

– Вмістилище нечистоти і гріха - душа грішна, - сказав той, котрий світло від себе випромінював.- Жінка перш за все - життя творителька і через це благословенна богом, коли вона чиста серцем і душею, коли матір'ю вона стає доброю і жоною чеснотливою. Проти грішної душі в собі борітеся, а не проти того, що життя творить і оновлює.

Ісакій упав на коліна. Груди його часто і хрипко дихали, а на вуста вибилася піна. Очі його несамовито і втомлено блищали. Дівчина намагалася його звести. Схопила опідруч і підіймала.

– Не піддавайся, - сказала вона ніжно. - Ну, ще-бо трошки!

– Я втомився, боже! - захитав головою Ісакій. - Несила мені вже танцювати.

– Ти не дотанцював свого танцю, - сказав сумно той, кому він уклонявся. - Вже не маєш сили до великого і справжнього життя…

Тоді простягнув Ісакій руки до того, хто світився, як сонце, до того, в кого усмішка, як день, була, і раптом заридав ридма:

– Але ж я свою силу віддав заради тебе, боже!

– Заради сліпої облуди віддав ти свою силу, - так само сумно сказав той, кому він вклонявся. - З боязні перед своєю грішною душею ти тут зачинився. З самим собою ти боровся і не встояв у цій боротьбі.

– Що ж мені чинити тепер, боже?! - зойкнув, ламаючи руки, Ісакій.

– Доживай свого, як поведеться, - сумно сказав той, у кого усмішка - як день.