На полі смиреному

Шумів за вікнами вітер, і навіть у келії пахло леглим листям. Сумирну, вогку й барвисту землю бачив уявно Ісакій, здалося йому, що бозна-скільки часу минуло відтоді, коли йшов він востаннє по засипаних листям стежках. Великий смуток прив'ядання пізнав Ісакій у ту ніч і не меншу радість, що скоро на те листя таки ступить.

– Брате Агапіте! - тихенько покликав він. Агапіт не спав.

– Чого хочеш, Ісакію?

– Скажи мені щиро: звідки знаємо ми, що треба вірити в бога саме так, як віримо? Скажи-но мені, хто більше богові служить: той, хто добро на землі сіє, чи той, хто з плоттю своєю воює? Чи треба задля бога вдягати чорну одежу і ховати себе в льох? Чи не краще в ім'я його життя творити і влагіднювати його?

Агапіт мовчав.

– Чому мовчиш, брате? - спитав тихо Ісакій.

– Не свої слова ти щойно сказав, - відповів Агапіт. - Що там сталось у твоїй келії?

Він розповідав. Глухим, ламаним голосом, перериваючись і віддихуючись, бо дуже ще кволий був. Шепотів слова, які чув тоді, і йому перед очі знову з'явилася земля, вкрита леглим листям, яке сколихує п'яний і сумний вітер. Бився об їхні стіни той вітер, і вони спинилися в той мент, наче в лодії, що втрапила в негоду і не може виборсатися з хвиль. Агапіт засміявся:

– Диявол це стукав до твоєї душі. Хотів вибити з тебе віру, через це й сумнів посіяв.

– Чи може бути в диявола усмішка як сонце? - спитав Ісакій.

– Гординя тебе гложе, брате! Хто ти такий, щоб до тебе в твою нору сам бог завітав? Чи нема в нього більших і важливіших справ? Ти пилинка, мачинка у світі, яку може нести вітер, і немає діла до тебе богові. Він закони тільки поставляє, і немає нам більшого діла, як ті закони чтити. Таж навіть князь ніколи до тебе не зійде і не зважить на тебе, хіба б ти беззаконня учинив і мав би він тебе покарати. Дуже багато захотів, брате, від бога. Гординя це велика, і тобі молитися треба, щоб позбутися її.

– Коли бог до мене не може зійти, навіщо сходити до мене дияволові? - спитав у ту вітряну осінню ніч Ісакій. - Чому для диявола я не мачинка і не порох, а тільки для бога?

– Бог нас у своєму призорі тримає всіх разом, і тільки грішників він карає поодинці, - сказав розважно Агапіт. - Диявол же хоче кожного із нас грішниками поробити. Диявол у кожному із нас пробуває, тіло наше - диявол, а душа - божа, і хоче він повсякчас звоювати ту душу. Тому й упосліджуємо ми тіло своє й гнітимо, бо осідля його - диявол. Бог же наші душі пересіює, як борошно в ситі, і немає діла йому до окремої борошнини, хоч є діло до сміття в тому борошні.

Вдарявся об стіни келії вітер, бив в оболони і посвистував у бовдурі. Здавалося Ісакієві, що чує він, як з поблизького дерева осипається листя.

– І все ж таки щось тут не так, - сказав нарешті Ісакій. - Багато дияволові ти даєш, а мало богові. Скажи мені: хто і коли звістив людей, що саме так, як ми, треба богові служити?

– Ми живемо за уставом стародавнього Студійського монастиря, - сказав, уже нетерпеливлячись, Агапіт. - Життя наше - насліддя предків наших, і ми переймаємо незмінно їхній досвід служіння богу. Вірили так вони, віримо так і ми.

– А хто предкам нашим вказав, як маємо служити?

– Пророки, апостоли і сам Христос! - сказав гостро Агапіт.

І знову слухав Ісакій, як б'ється за стінами вітер, як хоче, а не може пробитися до них, начебто він щось знав сокровенне і хотів якось їм оповісти, і через це був надуміру моторний та рвучкий - в цю мить упало листя більше, ніж мало його упасти за цілу ніч.

– Щось не так тут, брате, - ледве чутно прошепотів Ісакій. - Не тіло наше основне в цьому світі, а любов. Існує тільки один неперехідний закон, поставлений богом: все, що любові суперечить, - зло це є. Все у світі на любов має мірятися, і боротися людина повинна не з собою, а за любов супроти ненависті: лю-бов-бо господь проповідував, а через нелюбов загинув. Смерть науки про любов, сказав мені господь, - ось його смерть, тому смерть його - гріхи наші. Хто ж бо життя творить, той неодмінно любов сіє, відтак і благословенний стає, а хто ненависть сіє, у шаті він князівській чи чернечій - диявол у ньому. Це сказав він мені там, і я повірив йому. Диявол не може вчити любові, бо цим би проти себе навчав.

Агапіт схопився з ложа. Засвітив у віконце місяць, і в тому примарному світлі постать його стала розколошкана й несамовита.

– Диявол усе може! - закричав він сердито. - Диявол може і любові навчати, бо любов, якої він навча, - угодна йому. Вона гірше зненависті може стати, та любов. Бо й любов буває лиха й добра!

– По плодах дерево пізнається, - тихо сказав Ісакій, все ще напружено прислухаючись до вітру за стіною. - А чи довго треба чекати, щоб дерево плід дало?

– Дурниці все це! - сказав роздратовано Агапіт. - Все воно в один надто складний клубок заплетено. Де любов починається, там уже й ненависть починає гніздитися, а де «енависть цілковита, там, як росток, і любов пророста. Немає єдиного виміру й простозначності!