На полі смиреному

І він почав упадати в темряву. Здалося йому, що летить, повільно кружляючи, і чим довше летить, то більше витікає із простору світло, рідшає і тане; в синіх сутінках пролітав, боліло йому серце в грудях; летів і вже у темінь круту западав; навколо не бачив нічого, тільки десь далеко, в глибині, ледве тлів невеликий іскристий вогник свічки. І він мчав уже на той вогник, як нетля, бо під ту хвилю був нетлею, тягло його невимірно на вогонь, різкий та іржавий крик вирвавсь у нього з грудей і завмер, загус у цій кромішній пітьмі, що колотилася навколо. Хапав руками, намагаючись зачепитися хоча б за щось і зупинити це страшне і невідхильне падіння; в нутрі йому все заціпеніло - став чекати гострого і нещадного удару. Свідомість покидала тіло, і, може, через те не відчув падіння - в непам'ять запав. Тільки опекло його дуже, як обпікає нетлю, коли несподівано у вогонь свічки залітає…

Наступного дня» коли розвиднілося і надійшов час сніданку, підійшов печерник, як звичайно, до віконця.

– Господи благослови, отче Ісакію! - сказав смиренно. Було за віконцем тихо.

– Отче Ісакію! - гукнув печерник, - Чи живий ти ще? Було за віконцем тихо.

– Ну от, він і преставився, - сказав печерник, а був тоді печерником Лаврентій. - Чуєш, Марку, - гукнув він. - Іди-но сюди!

З темені вплив Марко-печерник. У руці тримав лопату.

– Збігай-но в монастир за ігуменом і братією, - сказав Лаврентій. - Я тут за його душу помолюся!

Марко поставив лопату і повільно почвалав до виходу. Лаврентій опустився на коліна - світлий сум обмив йому серце. Він прошепотів молитву і, взявши лопату, почав розкидати землю в тому місці, де було засипано вхід.

У печері уже дудніли кроки: ішла братія з ігуменом. Лаврентій перестав копати і витер піт. За лопату взявся Марко, і за якийсь час вона провалилась у порожнечу…

Серед келійки сидів скорчено Ісакій, голова його впала на груди, одежа на ньому була розтріпана й порвана. Марко-печерник узяв його під пахви, Лаврентій за ноги, і так понесено його нагору. Ігумен тим часом зайшов у келійку й уважно її обдивився.

– Тісно йому тут було, - сказав Агапіт, і вони пішли неквапно до виходу.

– Ісакій живий! - ступнув назустріч ігумену Марко-печерник. Затворник лежав на землі, встеленій жовтим листом, обличчя

його було бліде, а міцно приплющені повіки - сині. Дув різкий, прохолодний вітер, і, може, через той вітер гостре й тлінно пахло осінню. Колихалися бороди й мантії ченців, і це принесло усім нестійке тривожне почуття.

– Не обійшлося тут без бісівського дійства, - сказав ігумен, стежачи мимоволі за сірими, розчухраними хмаринами, що майже ущерть заповнили небо. Окрім того, крутив йому відурана зуб, і мав через те лихий настрій. Вітер раптом зіскочив із дерева і звіяв хмару жовтого листу: листки застрибали довкола ченців, покриваючи їх кольористою зливою. Кілька з них лягло на груди Ісакію, і всі побачили, що ті груди ледь помітно здіймаються.

– Покладіть його на постіль, - сказав іцумен, посмоктуючи хворого зуба, і пішов, відчуваючи, що від цього вітру йому починає боліти не тільки зуб, але й голова.

Марко з Лаврентієм підняли Ісакія й понесли. Братія, погомонівши, розійшлася, а коли проходили ченці під деревами, сипалося на їхні голови вогке жовте й червоне листя.

4

Два тижні він не міг ні встати, ні сісти, мочився під себе, і от саме тоді завелась у нього під боком черва. Не брав упродовж двох тижнів ні хліба, ні овочів, не сказав також ані слова - був глухий та німий. Тільки на третій тиждень його вуста заворушилися.

– Де це я? - спитав ледве чутно.

– В Агапітовій келії, - відповів лікар. - Ти чуєш мене, брате Ісакію?

– Чую, - шепнув Ісакій. - А чому я не в затворі?

– Гадали, що помер ти, брате Ісакію, - присів біля нього Агапіт. - От і викопали тебе із затвору.

– Я туди вже не хочу, - сказав тремтливими губами Ісакій.

– Ніхто тебе туди й не зачиня, - сказав Агапіт. Ісакій спробував устати, але Агапіт притримав його.

– Світ хитається, - сказав Ісакій. - І так дивно хитається!

– Бо хворий ти і кволий, - відказав Агапіт.

У цей час ударило за вікном било: дзвонили на вечірню.

– Може, вже підеш до церкви, брате Ісакію?

– Ні, - сказав Ісакій, дивлячись незрушно на стелю. - Ні!

Агапіт пішов, а він лишився сам. Дививсь угору й напружено

думав. Власне, згадував. Знову відчув, як заболіли йому очі, - пригадав оте велике й осяйне світло, незвичну й дивну розмову і те, що в темряву він запав. Намагався зрозуміти мовлені тоді слова і що діялося з ним. Тихо боліло йому серце, заплющувався й поринав у темінь, а коли повертався, знову бачив світло і знову думав про ту розмову. Ввечері прийняв з Агапітових рук тільки трохи помічного зілля.

Вночі він плакав. Сльози текли йому по лицях, а на грудях лежав камінь.

– Чого плачеш, брате Ісакію? - спитав його, прокинувшись, Агапіт.

– Сон від мене тікає, - сказав Ісакій.

– Це душа твоя непокоїться. В церкву тобі треба вже ходити.