На полі смиреному

– Чи збагнув ти, Ісакію, ігуменове слово? - спитав Лаврентій лагідно, присідаючи на колодку біля дровітні. - Він сказав, щоб до тебе поставитись, як до біснуватого. Знаєш, що це значить?

Ісакій дивився на той далекий шмат річки, що мерехтів сріблом, і срібна сльозина випливла йому з ока.

– Знаю! - сказав він.

– Я бачив не одного біснуватого, - говорив далі Лаврентій. - Сам знаєш: приставлено мене до цього. І от що я тобі скажу, брате: не схожий ти на жодного з них. У тебе розумно світяться очі, Ісакію!

Він теж вловив Те місце, куди скеровував погляд Ісакій, на той-таки срібний, із блакитом, шматок річки, і відчув те саме: м'яку, сумну, але напрочуд ніжну осінь.

– Я не втратив глузду, - сказав спроквола Ісакій. - Світ тільки втратив глузд для мене…

– Дивні речі кажеш, Ісакію, - засміявся тихо Лаврентій, не одриваючи очей від річки. - А може, він і не потрібен світові, той твій глузд?

– Не можу лукавити, - просто сказав Ісакій. - Великий сумнів зародивсь у моїй душі…

– Сумнів - це і є найстрашніший з бісів, - сказав добродушно Лаврентій. - Бог уладнав світ, як мережу, лунку до лунки приточивши. Гріх її ламати чи рвати.

– А люди - як та риба, що в ту мережу потрапляє, - зовсім тихо, майже пошепки сказав Ісакій. - А коли та риба, потрапивши у мережу, хоче вирватись із неї? Не рвати - для неї неволя, а рвати - гріх?

– Авжеж, гріх, - всміхнувся тонко Лаврентій. - Бо не може бути волі від бога…

Подув вітер і зворушив у його ногах легле листя. Кілька листків, крутячись, почали злітати додолу, і чи від вітру, чи від тих листків густіше запахло тліном.

– Не від бога людина звільнення хоче, - проговорив уже голосніше Ісакій, дивлячись туди ж таки, на той далекий клаптик осяйної води. - Людина хоче звільнення в ім'я любові і задля неї ж таки. Задля самого бога хоче вона звільнення, але, живучи поміж інших, мимоволі підлягати мусить законам світовим, а вони не завжди доброчинні.

Лаврентій мовчав, тільки засопів важко.

– Знаєш, брате, - сказав нарешті. - Я не почув того, що ти сказав. Хто зна, може, й велику думку ти вимовив, а може, й нерозумну. Але мені здається, що не риба ми в цьому світі, а сітка. Сітка, якою ловлять рибу, - непотрібні й шкідливі думки. Звемо ми їх бісом нашептаним, і, може, воно так і є. Мені, Ісакію, не хотілося б припинати тебе до чепи й бичувати, що мусив би я вчинити: маєш досить розуму, щоб отямитися.

Ісакій приплющився там, біля дверей, погасивши для себе цей засипаний листям світ і той клаптик іскристої води.

– Знаєш, Лаврентію, - тихо сказав він. - Той, що навістив мене в печерах із обличчям Христа, все-таки не міг бути дияволом…

– Забудь ти про це, Ісакію, - тепло сказав Лаврентій, повертаючись до Ісакія. - Забудь навіки. Ніхто тобі не повірить, що до тебе сходив сам бог, та й неможливо це. Замалий ти чоловік, Ісакію. Пригідніше визнати, що то був диявол у подобі божій, а коли так, то тобі всі поспівчувають. До божого обранця, коли він не цар, всі озлобою кипітимуть, а до занепалого від бісівських підступів кожен поблажливість віднайде. Так уже повелось у нашому світі.

– Але що подумав би тоді про себе я сам? - розплющився Ісакій.

– А що про себе думати? Про себе, Ісакію, нема чого думати: про людей краще думай. Про те, що тобі між ними жити треба.

Він узяв листка, потер його між долонь, а відтак понюхав.

– І про те думай, - сказав, - якої гадки будуть про тебе ті люди: чи шани ти від них заслужиш, чи зневаги!

– А істина божа? - спитав гостро Ісакій.

– Вона у вустах людських. Точніше, в устах сильних. світу цього. Через це і покорятися научав господь. Тобі ж уже нема вибору: чи прийдеш ти в трапезну і сам візьмеш хліб, котрим тебе годують, чи тебе посадять на чепу і дадуть хліба гіршого.

Вони мовчали. З'явилася серед чистого неба одна тільки хмарка і на мить заслонила сонце. Відтак погас і той ясний клаптик води, що на нього вони дивилися: став шматком розтопленого, застиглого олива. Лаврентій висякав носа і метнув шмарклі під ноги. Тоді втяг у себе свіже, вільжисте повітря.

– І ще одне, - мовив він. - Коли візьмеш там, у трапезній, хліб, скажеш такі слова: «Ти вже отуманив мене, дияволе, коли я сидів на одному місці, а тепер я не зачинюсь у печері, але дістану над тобою перемогу, ходячи вільно…» Зробиш ти таке?…

Ісакій мовчав. Дивився на дерева, які стояли віддалік, і раптом побачив, що на них уже зовсім немає листя.

6

Всю цю історію оповів мені Ісакій, коли сидів я у затворі і вже творив оце писання. Він підходив до мого віконечка й оповідав, був уже зовсім ветхий деньми і на ладан дихав. Одне я помітив у нього: ніколи не забував він про те, що сталося тут, у печері, і хоч признавав уголос, що то був диявольський підступ, свій сумнів у серці тримав.

– Тобі, отче, треба було би покинути цю обитель, - сказав я йому навпрямки.

– Ні, брате, - прошепотів Ісакій, і його обличчя у віконечку посмутніло. - Мене було в темряву відіслано, і маю у ній пробувати навік. Така доля і призначення моє, і я це витерпів.

– Для чого ж, отче Ісакію?