На полі смиреному

Ченці входили один по одному у церкву, часто хрестячись, не пішов із ними тільки Єремія Прозорливий, який і підслухав розмову татей, але не поспішив, як то годилося б, попередити Григорія - приховану-бо ворожнечу до нього відчував. Таті ж почали крастись у затінні дерев до Григорієвої келії, а Єремія послав хлопця до ігумена передати, що він нездужає і на вечірню сьогодні не прийде.

Таті йшли так тихо, що й пісок не рипів у них під ногами. Біля Григорієвої келії озирнулися: не було навколо ні душі.

– Може, залишимо когось на чатах? - спитав високий.

– Доки не кінчиться служба, ніхто з них не прийде, - відказав той, що спрагу відчував. - А що вже цей Григорій!…

Високий смикнув двері - були зачинені. Той, що спрагу відчував, підійшов і придивився.

– Тут у нього проста засувка, - сказав і просунув у отвір зігнутий шматок дроту. Натис, щось у дверях рипнуло, і вони подалися.

Таті знову озирнулися і ступили через поріг. Крізь віконце з воловим пухирем цідилося скупе вечірнє світло, і його вже було не досить, щоб роздивитися;

– Світи свічку! - наказав високий.

Келія виглядала убого. Ложе, заслане темним укривалом, голий стіл і один ослінець. Шматок стіни було завішено полотниськом.

– Де ж тут скарб? - розчаровано протяг молодий.

– Так він тобі в руки й полізе, - озвався високий. Той, що спрагу терпів, зазирнув під стіл.

– Овва! - сказав він. - Тут, братове, скриня… Теж на засувку зачинена. Ану присвіти!

Молодий присвітив, ставши на коліна. За мить скриню було відчинено: звідти смачно запахло смажениною.

– Еге! - сказав той, що спрагу відчував. - Тут, браття, гуска печена і мед у сулії.

Він витяг сулію і, відкинувши закривку, жадібно приклався.

– Не час тепер пити, - суворо сказав високий. - Це ми потім заберем, коли посилимо.

– Згагу вгамовую, - озвався пияк, віддихуючись. - Мед, браття, - не пив такого!

– Недаремно він колись княжим ловчим був, - озвався високий і підійшов до полотниська. Відкинув і задоволено засміявся.

– Двері, братва!

Той, що спрагу відчував, поставив сулію у скриню і за мить оглядав двері.

– Тут якийсь чудний замок, - сказав він і потяг за паса, прибитого замість ручки. - О, та вони відчинені!

Двері відчинялися натужно. Щось їх з того боку затримувало.

– Тримай, а ми пройдемо, - наказав високий. Перший проліз із свічкою молодий, за ним високий.

– Ходи сюди, - сказав із середини високий. - Тут, брате, таке! Той, що спрагу відчував, проліз у отвір і від здивування відпустив двері: вони лунко хлепнули.

– Тихо, ти! - озвірився високий.

Вони стояли й дивилися. Перед ними висів різьблений мисник, заставлений дорогоцінним посудом. У нерівному світлі свічки той посуд матово полискував.

– Це, браття, його кліть. Тут і вікон нема. Гляньте, яка скриня! У кутку стояла окута сріблом скриня. Той, що спрагу відчував, кинувся до неї.

– Цей замок я знаю, - сказав він радісно. - Нелегка, правда, штука.

– Відчиняй, а ми посуд зберемо.

Молодий приліпив свічку до вільної полиці, а високий витяг з-під одежі лантуха.

– Тримай!

Він укладав посуд швидко й обережно.

– То що? - спитав, коли мішок було відставлено вбік.

– Зараз відчиню, - сказав той, що спрагу відчував.

– Задовго возишся…

Але замок уже хряпнув, а віко скрині було відкинуто. Зсередини холодно заблищав метал.

– Золото і срібло! - в три голоси вигукнули вони, і їм аж дихання заклало.

– Я візьму мішка, а ви обоє скриню! - наказав високий. - Треба нам тікати звідсіля найшвидше. Ану завдайте!

Молодий завдав, а високий кинувся до дверей. Однак їх було міцно запечатано.

– Кириле! - зойкнув високий. - Іди-но подивися, Кириле! Кирило кинувся до дверей. Ручки він не побачив та й взагалі не знайшов і отвору для ключа.

– Треба підважити, - сказав він.

Почав вовтузитись із своїм дротом, але двері ані рухнулися.

– Що за чортівня? - хрипко запитав високий, опускаючи лантуха на землю.

– Біда, браття, - заскиглив Кирило. - Я не знаю, як ці двері замкнуто.

2

Вони били в дошки і намагалися підважити, колупали ножами, розганялися і вдарялися плечима, однак двері сиділи в одвірку непорушно і тільки глухо постогнували. Зрештою в'язні почули рип вхідних дверей і принишкли, боячися видати себе. Григорій же відразу помітив, що в його келію завітали непрошені гості: і вхідні двері було відчинено, і скриня стояла з відкинутим віком. Він прихилив віко, ретельно скриню замкнув, а тоді став до молитви. Спершу молився просто, а потім почав і псальми співати. Зрештою замовк і вигукнув, щоб таті почули:

– Боже! Дай сон рабам твоїм, утрудилися вони даремно, при-годжуючи ворогу!