На полі смиреному

– Слухай, отче! - нарешті обізвався високий. - Безсердечний і лихий ти чоловік. От що я тобі скажу: коли нас не відпустиш, ми все твоє золото і срібло так глибоко закопаємо, що ні ти його не матимеш, ні ми.

– Золото й срібло? - жахнувся роблено Григорій. - Де це ви знайшли в мене, убогого, золото й срібло? Це біс вам таке натворив: з'явив те, чого немає, і спокусив, грішних. Присвітіть ліпше й придивіться!

– Нема в нас, отче, чим світити, - озвався високий. - Але і в темені твоє золото добряче бряжчить…

– Бряжчить у ваших грішних душах, - сказав Григорій. - Бачу, біс таки водить вами й застеляє очі блудом. Рано вам і в п'ятий день виходити…

Тоді замовкли таті, про щось, певне, радячись.

– Вибач нам, отче, - нарешті заговорив той, що спрагу терпів. - Мій приятель з голоду тяжкого неподобно заговорив до тебе. Він уже щиро кається, тут і справді немає ні золота, ні срібла. Саме тільки череп'я…

– Один із вас до тями приходить, - задоволено озвався Григорій і аж голову на плече схилив, наче пташка. - Ану хай інші це потвердять!

– Вибач мені, отче, - сказав після паузи високий. - Язик мій неподобне говорив, і все це через голод важкий. Не золото і срібло тут у тебе, а старе, непотрібне череп'я.

– Тепер третій! - наказав Григорій.

– Вибач і мені, отче, - обізвався кволо й молодий. - Але несила мені говорити, зовсім охляв я.

Григорій пройшовся по келії, а тоді заклав руки за спину, виставив бороду і захитався на ногах, перевалюючись із носків на п'яти.

– Тепер і про умови можна переговорити. Чи готові ви слухати?

– Готові, отче, - покірно відгукнулися в'язні.

– Назвіть свої ймення і звідки хто родом. Я ж пошлю келійника, щоб перевірив: хто неправду скаже, залишиться в цій келії навік, а хто правду казатиме, вийде. '

– Я Кирило, що його називають Ямчич, живу на Подолі, недалеко від воріт, - мовив той, що спрагу відчував.

– Я Данило, на прізвище Щур, - озвався високий. - Живу я з Кирилом по сусідству.

– А я Михайло, син Даниловий, - кволо проказав молодший.

– Мій келійник перевірить, чи так воно. Можете відпочити, - сказав Григорій майже розчулено. - Важкий наклеп Данило на мене звів, і коли б я бук справді лихий, то помстився б на ньому тяжко. Але я не лихий, а добрий, від зла вас, таті, відводжу, а на добро наставляю. У мене, знаєте, дуже тонке колосся на бороді, таке тонке, аж мухи в ньому заплутуються… Смішно так дзижчать: дж-дж, хе-хе! Я, знаєте, всіх на цій землі люблю, і вас, таті, люблю, аякже! Може, я вас більшою любов'ю люблю, ніж собі гадаєте. Спасти вас хочу, гаті, бо коли б не спас, ліпше б ви погинули! На чорну стежку ваші ноги ступили, таті, і душі у вас від того почорніли. Чорні ви з голови до п'ят, а коли не вірите, то подивіться один на одного і побачите. Чорніші ночі ви, таті!

Він знову приклався до сулії, аж забулькало в горлі. Хтось із в'язнів заплакав.

– Чорні ми, чорні, отче! - сказали Михайло й Кирило.

– Чорні вуха у вас і язик, чорне піднебіння й обличчя, чорні руки й ноги, чорні ви зсередини і ззовні, - Григорій стояв серед келії, заклавши руки за спину, і натхненно перекочувався з носків на п'яти. В цей час і справді звідкілясь з'явилася муха і втрапила Григорію в бороду, задзижчала тонко й пронизливо; він нетерпляче змахнув її з бороди.

– Чорні серця б'ються у ваших чорних грудях, і ніч вічна вас пожирає. Я навіть через стіну це бачу, і серце моє болить за вас і плаче…

Таті захлипали.

– Звільни, бога ради, нас, отче, - мовив слізно Кирило. - Несила нам муку цю терпіти…

– А я хочу вас звільнити, - скоромовкою сказав Григорій. - До того воно й ідеться. Але звільню вас тільки при одній умові, аякже!

– Кажи свою умову, отче, - відказав Данило.

– Е, ні. Ви повинні пристати до неї перш ніж її скажу. На мить за дверима запанувала глибока тиша.

– А коли ми проситимем спершу сказати умову, - несміливо озвався Данило.

– То я можу й забути про вас. Хіба так важко про вас забути?… Чорти на ваші душі давно сподіваються.

Знову зависла мовчанка, і, перечікуючи її, вискалив весело білі й чисті зуби Григорій.

– Ми пристаємо на твою умову, - сказали Данило й Кирило.

– А той, молодший?

– Пристаю, - зовсім кволо обізвався Михайло.

– Я тут приготував для вас, таті, пергамен. Не гоже записувати вас у ньому татями, то записав вас боржниками своїми, які не змогли мені вчасно виплатити борг.

– Холопами нас хочеш зробити, отче? - кволо спитав Данило.

– Холопами святого монастиря, авжеж! - сказав смиренно Григорій. - Щоб ви трудилися на братію і мали де каятися за гріхи свої. Це діло святе й боговгодне, аякже!

Він схилив голову на плече, як пташка, лукаво примружив око й засміявся дрібним тремтливим сміхом, від якого борода його аж застрибала.

– Дивні діла твої, господи, - сказав, обриваючи сміх і похиляючись. Скільки праці кладу в ім'я твоє і для слави твоєї. Ощаслив мене, господи, і дай навчити цих чорнодухих. Гей, ви! - гукнув він брутально. - Чуєте мене? Я вчитиму вас, як поводися маєте!

4

Відтак прикликав Григорій до себе братію, а коли зійшлися вони до келії, побачили увіч її убогість, досі до нього, крім ігумена й келійника, ніхто не вступав.