На полі смиреному

Відтак сів до столу, вийняв печену гуску й мед і почав їсти й пити прицмакуючи, і таті, в яких голод у животах пісню співав, витягували до дверей обличчя, те присьорбування і прицмакування невимовно їх дратувало. Свічку вони погасили, щоб мати на слушний час хоч огарок, і сиділи в темряві на вогкій долівці, підстеливши під себе тільки лантухи, які узяли з собою. Коли ж виходив Григорій, а часом він тільки удавав, що виходить, сам-бо стояв за дверима і аж шию витягав, так наслухав, таті оживали і починали шкрябати й бухати в двері. Тоді на обличчі в Григорія заквітала майже щаслива усмішка, а очі радісно й часто покліпували.

– Чого всміхаєшся так щасливо, Григорію? - спитав його, проходячи мимо, Єремія.

– Всміхаюся, бо на шляху господньому стою, - відказав загадково Григорій і пішов у келію, щоб дати татям відпочити - дуже вже настійно намагалися вони визволитися.

Таті й справді притихали, а Григорій сідав до столу перекусити, робив він це надуміру часто, голосно* чвакав і сьорбав, тоді як на обличчі його незмінно блукала загадкова й задоволена, а може, й радісна усмішка.

Тяглося так два дні, і все ще таті не хотіли зголоситися Григорієві, він же терпляче очікував, маючи велику старанність у молитвах і проказував їх так голосно, щоб і до татей доходили. А ще голосніше співав. Голос мав високий, надтріснутий і солодкий; похитувався з боку на бік, співаючи, а коли просихало горло, змочував його медом. У ті два дні наспівався Григорій боговгодних пісень більше, ніж раніше за місяць.

Третього дня таті не витримали й постукали в двері, саме коли Григорій співав.

– Що? Га? - кинувся злякано Григорій. - Яка нечиста сила це стукає?

– Це не нечиста сила, - обізвалося з-за дверей. - Це таті, які хотіли тебе, пречесний отче, обікрасти.

– Звідкіля ви говорите? - так само перестрашено спитав Григорій. - З неба чи з-під землі?

– З твоєї кліті говоримо, в якій нас зачинило, - озвався кволий голос.

– Хто вас там зачиняв? - спитав Григорій і аж шию витяг, щоб послухати.

– Якась сила нечиста нас зачинила, - озвався кволий голос - Немає в нас снаги більше терпіти.

– Не сила то нечиста, - поважно озвався Григорій, ще й палець повчально підняв, - а сила молитви моєї. Застав вас господь за богоненависним ділом і причинив.

– Випусти нас, отче, - благав голос - Десятому закажемо тебе обкрадати. Не будемо ніколи тебе, отче, гнівити!

– Не мене, а бога гнівите! - так само тримав зведеним угору пальця Григорій. - Не я ж бо вас зачиняв, не я вас і випускати маю.

– Що ж нам робити, отче? - плачливо затяг голос.

– Спіть поки що, а я за вас помолюся. Боже! - вигукнув він. - Утрудилися вони, даремно пригоджуючи ворогу. Дай сон рабам твоїм!

Відтак тихо засміявся Григорій, і очі його щасливо примружилися, по тому почав голосно співати. Коли ж утомлювався, покріпляв себе гускою та медом, а як їх не стало, прикликав до себе келійника і послав купити задимлену шинку та хліба, приказуючи при тому, як треба вибирати шинку і який має бути випечений хліб. Від того таті за дверима аж підвивати почали, а коли келійник пішов, забили в двері кулаками, просячи відчинити.

– Вас знову щось турбує? - питав смиренно Григорій.

– Не муч нас, отче, - казав за дверима високий. - Присягаємося господом, коли випустиш нас, жоден тать не посміє зачепити твого багатства. Обіцяємо викуп з себе скласти належний, про що домовитися можемо. Не губи нас голодом.

– І спрагою! - сказав той, що згагу відчував.

– Помилуй молодість мою! - вигукнув третій, молодший.

– Ні, ви не упокорилися до решти, не наслухалися молитов та співу боговгодного, - сказав смиренно Григорій, - я ж хочу, щоб ви ціле своє життя віддали богу. Чуєте, таті, щоб ціле життя пробули під святою покровою і забули навіки про неподобне діяння своє.

– Що ж хочеш від нас, отче? - зойкнув котрийсь із татей.

– Скажу вам на п'ятий чи шостий день. Тепер терпіть і смиріться.

– Таж не знаємо ми дня ні ночі, не знаємо, скільки терпимо муку люту!

– Терпите тільки четвертий день, - з готовністю відповів Григорій. - А що, хлопче, - повернувся він до келійника, котрий зігнувся під тягарем шинки та хліба. - Доброго харчу купив?

– Найкращого хліба і найкращу шинку, - урочисто проказав келійник.

– То почекай, я тебе пригощу, - сказав Григорій і тремтячою рукою відрізав маленький кавальчик шинки, поклавши її на тоненький окраєць.

– Дякую, отче, хай бог продовжить вам літа! - сказав смиренно келійник, а його очі аж паслися на великій, лискучій і брунатній від задимлення шинці.

3

І він знову співав та молився, запивав спів медом, а молитви заїдав шинкою і аж стогнав від задоволення, проказуючи похвалки їжі. А що таті й озиватись перестали, трохи стурбувався Григорій, чи не повмирали в заперті. Тож підійшов до дверей і почав слухати, наставивши вухо, обличчя його при цьому напружилося, а губа відвисла. Але знову почув шерхіт, заспокоєно стулив губу і, відійшовши навшпиньках на середину келії, почав співати.