НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— А непогана ідея,— сказав Адам.— Мене вона страшенно приваблює. Повсякчас думаю про те, що можна зберігати продукти при достатньо низькій температурі.

— Тільки не пхай у наш холодильний ящик м’ясо мастодонта.

Якби в Адама були тисячі ідей, як у Сема Гамільтона, можливо, вони б усі розвіялися, але Адам мав лише одну. Заморожений мастодонт не виходив у нього з голови. Його мисочки з фруктами, з пудингом, зі шматочками м’яса, сирого і вареного, і далі з’являлися у холодильному ящику. Він скуповував усі наявні книжки про бактерії, почав виписувати журнали, які друкували статті про науковий складник цієї проблеми. І як це зазвичай трапляється з людиною однієї ідеї, він став одержимим.

У Салінасі була невеличка фабрика з виготовлення льоду, достатня для постачання холодильних ящиків у нечисленні родини, що могли їх собі дозволити, та для обслуговування кафе-морозива. Їхній кінний фургон з льодом щодня їздив за своїм маршрутом.

Адам почав навідуватися до льодової фабрики, і невдовзі вже носив свої мисочки до морозильних камер. Як хотілося йому, щоб Сем Гамільтон був живий, з ним можна було б обговорити проблеми заморозки. Сем дуже швидко освоїв би цю галузь, думав Адам.

Одного дощового пообіддя Адам повертався з льодової фабрики, думаючи про Сема Гамільтона, і побачив Віля Гамільтона, який заходив у бар «Еббот-гаус». Він пішов за ним слідом, зіперся поруч на барну стійку і спитав:

— Чому б вам не зайти до нас на вечерю?

— Я б залюбки,— відповів Віль.— Маю тут одну справу, яку хочу провернути. Якщо я впораюся вчасно, то зайду. У вас щось важливе?

Майже кожна ділова пропозиція в окрузі рано чи пізно потрапляла до уваги Віля Гамільтона. Він міг би відмовитися, якби не пам’ятав, що Адам — багата людина. Ідея — то одне, але ідея, підкріплена готівкою,— то зовсім інше.

— Це не пов’язано з якось привабливою пропозицією стосовно вашого ранчо? — спитав він.

— Та ні, мої хлопці, а надто Кел, дуже його люблять. Гадаю, я його лишу за собою.

— Гадаю, я можу його для вас вигідно перепродати.

— Ні, ми його здали в оренду, податки за нього сплачують орендарі. Я його залишаю за собою.

— Якщо я не встигну на вечерю, можливо, зумію зазирнути пізніше,— сказав Віль.

Віль Гамільтон був дуже солідний бізнесмен. Ніхто не знав, у скількох оборудках він має свою частку, але всі знали, що він розважливий і порівняно багатий чоловік. Справа, про яку він сказав Адаму, була чистою вигадкою. Це була частина його стратегії — завжди зайнятий, завжди у справах.

Віль повечеряв у «Еббот-гаусі» сам. Через розрахований час він завернув за ріг на Центральній авеню і подзвонив у двері будинку Адама Траска.

Хлопці вже пішли спати. Лі сидів зі своїм штопальним кошиком і штопав довгі чорні панчохи, у яких близнюки ходили до школи. Адам читав науково-популярний журнал. Він відчинив Вілю двері й поставив йому стілець. Лі приніс кавник і повернувся до свого штопання.

Віль умостився на стільці, витяг товсту чорну сигару і закурив. Він чекав, щоб гру розпочинав Адам.

— Нарешті вже непогана погода,— сказав Адам.— Як поживає ваша матінка?

— Чудово. День у день молодшає. Ваші хлопці, мабуть, ростуть.

— О так. Кел грає у шкільному театрі. З нього неабиякий актор. Арон дуже добре вчиться. Кел хоче зайнятися фермерством.

— В цьому немає нічого поганого, якщо взятися з розумом. Країні потрібні передові фермери.

Віль занепокоєно чекав. Його хвилювало, чи не перебільшені чутки про Адамові гроші. Може, Адам готує ґрунт, аби позичити гроші в нього? Віль швидко порахував, скільки він позичив би під ранчо Трасків і скільки міг би взяти в борг за ранчо. Цифри були не однакові, так само як і відсоткові ставки. Проте Адам усе ніяк не заговорював про свою пропозицію. Вілю ставало не по собі.

— Часу в мене обмаль,— сказав він.— Домовився з тим чолов’ягою зустрітися пізніше увечері.

— Випийте ще кави,— припросив Адам.

— Ні, дякую. Бо не засну. Маєте якусь справу до мене?

— Я повсякчас думаю про вашого батька і зрозумів, що хочу поговорити з кимсь із Гамільтонів.

Вілю трохи полегшало.

— Тато був великий говорун.

— Люди з ним якось сприймали себе кращими, ніж були насправді,— зауважив Адам.

Лі звів очі від штопального яйця.

— Мабуть, найкращий на світі співрозмовник — це той, хто заохочує інших до розмови,— сказав він.

— Знаєте,— відізвався Віль,— мені так дивно чути, як ви говорите літературною мовою. Я би присягнувся, що ви раніше говорили ламаною.

— Так і було,— погодився Лі.— Гадаю, мною керувало марнославство.— Він усміхнувся Адаму і знову звернувся до Віля.— Ви чули, що десь у Сибіру викопали з вічної мерзлоти мастодонта? Він пролежав там сто тисяч років, а м’ясо в нього і досі свіже.

— Мастодонта?

— Так, це такий слон, який уже давно вимер на Землі.

— І м’ясо було свіже?

— Свіже, як свиняча відбивна,— підтвердив Лі. Він натягнув на штопальне яйце продрану на коліні чорну панчоху.

— Цікаво,— протягнув Віль.

Адам засміявся.

— Лі хіба що не витирає мені носа, але це ще попереду,— сказав він.— Я все не наважувався розпочати. Справа в тім, що мені наскучило сидіти склавши руки. Хочу взятися за щось, не байдикувати.