НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Слухай,— тихо почала Абра,— пам’ятаєш, як ми вперше приїхали до вас на ранчо?

— Ще б пак!

— Так от, я заснула в колясці, а коли прокинулася, тато й мама думали, що я ще сплю. Вони говорили, що твоя мати не померла. Що вона від вас поїхала. Що з нею, напевне, трапилося щось страшне, і вона поїхала.

— Вона померла,— хрипко сказав Арон.

— Хіба не було б добре, якби вона була жива?

— Мій батько каже, що вона померла. Він не брехун.

— Можливо, він просто думає, що вона померла.

— Я переконаний, що він точно знає.

Але в голосі його почулася непевність.

— Хіба не добре було б її знайти? — говорила Абра.— Може, вона втратила пам’ять абощо. Я про таке читала. А ми могли б її знайти і допомогли б усе згадати.

Романтична історія захопила її, як хвиля, і понесла у море.

— Я спитаю в тата,— сказав Арон.

— Ароне,— суворо застерегла Абра.— Те, що я сказала,— таємниця.

— Хто це каже?

— Це кажу я. А тепер повторюй за мною: «Я вип’ю подвійну отруту і переріжу собі горло, якщо видам цей секрет».

Він трохи повагався, а потім повторив:

— Я вип’ю подвійну отруту і переріжу собі горло, якщо видам цей секрет.

— А тепер плюнь собі на долоню — ось так, правильно. Дай мені руку — бачиш? — розітремо слину як слід. Тепер витри руку об волосся.

Вони виконали увесь ритуал, а потім Абра урочисто проголосила:

— Спробуй тільки розказати це комусь зараз. Я знала одну дівчинку, яка видала секрет після такої клятви, так вона згоріла під час пожежі в клуні.

Сонце сховалося за будинком Толлота, а з ним і золотаве сяйво. Над вершиною Маунт-Торо загорілася вечірня зірка.

— Вони з мене шкуру здеруть,— сказала Абра.— Ходімо. Мерщій! Батько мене вже, мабуть, з хортами розшукує. Він мене відлупцює.

Арон подивився на неї недовірливо.

— Відлупцює? Вони не мають права тебе бити!

— Це ти так думаєш.

— Хай тільки спробують! — з силою вигукнув Арон.— Якщо вони надумають тебе лупцювати, скажи їм, що я їх уб’ю.— Його широко посаджені очі звузилися і спалахнули.— Нікому не дозволено бити мою дружину.

У сутінках під вербою Абра обійняла його за шию. Поцілувала його просто в губи.

— Я кохаю тебе, чоловіче мій,— сказала вона, а потім обернулася, рвонула з місця, підібравши спідниці вище колін, і її оторочені мереживом трусики так і біліли, коли вона мчала додому.

3

Арон підійшов до верби, сів на землю і притулився до стовбура. В голові у нього було сум’яття, а шлунок судомило. Він намагався перевести свої відчуття в ідеї й картинки, щоб прогнати біль. Це було нелегко. Його неквапливий, обачливий розум не міг сприйняти водночас так багато думок і емоцій. Двері були замкнені для всього, крім фізичного болю. Згодом двері трошечки прочинилися і впустили одну думку, яку треба було ретельно дослідити, потім ще одну, потім ще, доки всі вони не дістали осягнення, одна за одною. У його закритий мозок ломилася одна величезна річ. Арон притримав її наостанок.

Спершу він впустив Абру, уважно пригадав її вбрання, обличчя, відчуття її руки у себе на щоці, її запах — молока і сіна. Він бачив, торкався, чув і нюхав її знову і знову. Він згадував, яка вона чистенька, які у неї руки й нігті, яка вона прямодушна, як не схожа на реготушок зі шкільного двору.

Потім, по порядку, він згадав, як вона обіймала його за голову, а він плакав, як мале дитя, плакав від якогось бажання, прагнення щось отримати і відчуття, що він це отримує. Мабуть, через це відчуття отримання він і плакав.

Потім він подумав, як вона його випробовувала. Цікаво, що було б, якби він видав їй свій секрет. А який секрет міг би він їй розказати, якби й схотів? Наразі він не пригадував жодної таємниці, окрім тої, що ломилася в двері його мозку.

З його пам’яті виринуло найгостріше питання, що вона йому поставила: «Як це воно — ніколи взагалі не мати матері?» А як це воно? Немає з чим порівняти. А, хіба що в школі, на Різдво чи випускний, коли на свято приходили матері інших дітей, тоді виникав цей беззвучний крик і безмовне прагнення. Ось які відчуття.

Салінас зусібіч оточували болота, вони проступали й у самому місті у вигляді ставків, зарослих очеретом, і в кожному ставку плодилося безліч жабок. Вечорами повітря заповнювалося їхнім кумканням, і це перетворювалося на якусь голосну тишу. То була завіса, фон, і його раптове припинення, як після удару грому, просто лякало. Ймовірно, що якби серед ночі кумкання замовкло, всі мешканці Салінаса прокинулися б, як від якогось сильного шуму. Міріади жаб’ячих співів немов мали свій ритм і модуляцію, а може, ту мелодію виробляло людське вухо, так само як тільки в людських очах зірки мерехтять.

Під вербою було вже зовсім темно. Арон не знав, чи готовий він до тієї головної речі, й поки він роздумував, вона підкралася й увійшла.