НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Якби ми мали нову газову плиту, каву можна було б зробити за пару хвилин,— сказав він.— Гадаю, я краще розпалю вогонь.

— Пічка не розпалюється,— повідомив Адам.

Лі підняв кришку:

— А ти колись вичищав попіл?

— Попіл?

— Так, іди собі до кімнати, а я зварю каву.

Адам нетерпляче чекав у їдальні, але наказ виконав слухняно. Нарешті Лі приніс дві чашки кави і поставив їх на стіл.

— Зварив у маленькій сковороді,— пояснив він.— Значно швидше.

Лі нахилився над своїм розсувним кошиком і розв’язав мотузку, якою той був обмотаний. Потім витяг знайому керамічну пляшечку.

— Китайський абсент,— виголосив він.— Цього нг-ка-пі, гадаю, вистачить ще років на десять. Я забув спитати, чи знайшов ти мені заміну.

— Ти не говориш прямо,— сказав Адам.

— Знаю. А ще я знаю, що найкраще просто все сказати і покінчити з цим.

— Ти програв усі гроші у фан-тан.

— Ні. Краще б сталося саме так. Ні, всі гроші при мені. Цей бісів корок розламався — доведеться проштовхнути його в пляшку,— Лі налив собі в каву чорної рідини.— Ніколи ще так не пив. А воно нівроку смачно!

— Смак гнилих яблук,— промовив Адам.

— Так, пам’ятаєш, говорив Сем Гамільтон — смак добрих гнилих яблук.

— То коли ж ти збираєшся розказати мені, що з тобою трапилося? — наполягав Адам.

— Нічого не трапилося,— відповів Лі.— Мені стало самотньо. От і все. Хіба цього не досить?

— А твоя книгарня?

— Не хочу я ніякої книгарні. Здається, я це зрозумів, не встигнувши сісти у потяг, але мені знадобився увесь цей час, щоб переконатися.

— Тоді й твоя остання мрія пішла прахом.

— Туди їй і дорога...— Здавалося, що в Лі от-от почнеться істерика.— Міссі Тласк, китайса хльопець думати він хотіти напитися.

Адам розхвилювався.

— Та що ж таке з тобою діється?

Лі підніс пляшечку до рота, зробив великий ковток і видихнув алкогольні випари зі свого палаючого горла.

— Адаме,— промовив він.— Я незрівнянно, неймовірно, нестерпно щасливий, що повернувся додому. Ніколи в житті я не був так паскудно самотній.

Розділ 36

1

У Салінасі було дві граматичні школи, великі жовті будівлі з високими вікнами, і ці вікна були непривітні, а двері не усміхалися. Школи ці називалися Іст-Енд — Східна й Вест-Енд — Західна. Оскільки зі Східної школи йшла пряма дорога у пекло і за місто, і її відвідували діти, які мешкали на схід від Головної вулиці, я не займатимуся нею.

Західна школа, величезна двохповерхова споруда, перед фасадом якої росли сучкуваті тополі, розділяла ігровий двір на дві половини — дівчачу й хлопчачу. Позаду школи високий дощатий паркан відгороджував дівчачий двір від хлопчачого, а в глибині двору була глибока калюжа стоячої води, у якій навіть стирчав очерет. Західна школа мала класи від третього по восьмий. Учні перших і других класів ходили до Дитячої школи, яка була неподалік.

Західна школа володіла достатнім місцем для кожного класу: третій, четвертий і п’ятий розташовувалися на першому поверсі, а шостий, сьомий і восьмий — на другому. Кожна класна кімната мала звичайні роздовбані дубові парти і квадратний вчительський стіл, один великий настінний годинник фірми «Сет Томас» і одну картину. Саме картини відрізняли один клас від іншого, причому переважав вплив живопису прерафаелітів38. Галахад39, що стоїть у повних лицарських обладунках, вказував шлях третьокласникам; біг Аталанти40 спонукав четвертий клас; «Горщик з базиліком»41 спантеличував п’ятий клас, і так далі, аж доки обвинувачення Катиліни42 не відправляло восьмикласників до старшої школи з відчуттям високих громадських чеснот.

Кела й Арона зарахували у сьомий клас згідно з їхнім віком, і вони в усіх подробицях вивчили картину цього класу — Лаокоон, повністю замотаний у змій43.

Після навчання в однокімнатній сільській школі хлопчиків вразили розмір і велич Західної школи. Розкіш мати окрему вчительку для кожного класу справила на них глибоке враження. Таке видавалося марнотратством. Але як це і притаманно людській природі, приголомшення їхнє тривало один день, на другий день вони просто дивувалися, а на третій вже й забули, що взагалі колись вчилися в іншій школі.

Вчителька їхня була чорнява і гарненька, і завдяки добре продуманій системі підняття або не підняття рук близнюки не мали ніякого клопоту. Систему розробив Кел і розтлумачив її Арону.

— Подивись на більшість школярів,— сказав він.— Якщо вони знають відповідь, вони підводять руку, а якщо не знають, лізуть під парту. Вгадай, що робитимемо ми?

— Не знаю. А що?

— Ти помічав, що вчителька не завжди викликає того, хто підносить руку? Вона нападає на інших, які, ясна річ, відповіді не знають.

— Справді,— погодився Арон.

— Так от, протягом першого тижня ми працюватимемо, як скажені, але рук не підніматимемо. Вона викличе нас, а ми готові. Це її спантеличить. Наступного тижня ми нічого не робитимемо, та вона нас не викликатиме. Третього тижня ми просто сидітимемо тихо, а вона так і не знатиме, готові ми чи ні. Дуже скоро вона дасть нам спокій. Навіщо їй витрачати час на тих, хто знає?