НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Лі допоміг Адаму і його синам перебратися до Салінаса, власне кажучи, він сам усе зробив, спакував речі, проводив їх на потяг, завантажив заднє сидіння «форда», а по прибутті до Салінаса все розпакував і простежив, як сім’я вселиться у будиночок Дессі. Коли він зробив усе потрібне для їхнього затишку і зручності, та ще й дещо непотрібне, а також те, що могло б затягнути його від’їзд, настав вечір, коли він офіційно чекав на Адама, потому як близнюки пішли спати. Адам, мабуть, здогадався про намір Лі саме через його холодність і офіційність.

— Що ж,— сказав Адам.— Я це очікував. Говори.

Це зруйнувало заздалегідь підготовану промову Лі, яку він мав намір виголосити: «Протягом років я служив вам, докладаючи всіх зусиль, і нині я відчуваю...»

— Я відкладав, скільки міг,— сказав Лі.— Моя промова готова. Хочете її почути?

— А ти хочеш її зачитати?

— Ні,— відповів Лі,— не хочу. Але промова вийшла дуже гарна.

— Коли ти збираєшся їхати? — спитав Адам.

— Якнайшвидше. Боюся, що мій намір розсиплеться, якщо я зволікатиму. Ви хочете, щоб я ще побув у вас, доки ви не знайдете собі когось іншого?

— Мабуть, ні. Ти ж знаєш, який я неповороткий. Може піти багато часу. Може, я взагалі нікого не шукатиму.

— Тоді я поїду завтра.

— Хлопці страшенно засмутяться,— проговорив Адам.— Навіть не знаю, що вони робитимуть. Може, тобі краще поїхати таємно, а я їм потім якось поясню.

— Я не раз помічав, що діти здатні нас здивувати,— зауважив Лі.

Так воно і сталося. За сніданком наступного дня Адам сповістив:

— Хлопці, Лі від нас їде.

— Он як? — сказав Кел.— Сьогодні увечері баскетбольний матч, квитки по п’ять центів. Можна ми підемо?

— Так. Ти хоч почув, що я сказав?

— Звісно,— відізвався Арон.— Ви сказали, що Лі від нас їде.

— Але він вже не повернеться.

— А куди він їде? — поцікавився Кел.

— У Сан-Франциско, мешкатиме там.

— Ага! — сказав Арон.— А на Головній вулиці є один чоловік, просто на вулиці, який має невеличку плиту, варить там сосиски і вкладає їх у булочки. Продає за п’ятак. А гірчиці можна класти скільки завгодно.

Лі стояв у кухонних дверях, усміхаючись до Адама.

Коли близнюки зібрали свої підручники, Лі сказав:

— До побачення, хлопці.

Вони крикнули «До побачення!» й вискочили з дому.

Адам втупився у свою чашку з кавою і промовив, вибачаючись:

— От негідники! Ось тобі й уся винагорода за десять років служби!

— Мені так більше до вподоби,— сказав Лі.— Якби вони удавали смуток, це була б неправда. Для них це нічого не означає. Можливо, вони іноді думатимуть про мене — кожен окремо. Я не хотів би, щоб вони сумували. Сподіваюся, я не настільки малодушний, щоб отримувати задоволення від того, що за мною сумують,— сказав Лі й поклав на стіл перед Адамом п’ятдесят центів.— Коли вони зберуться увечері на баскетбольний матч, дайте їм ці гроші від мене, скажіть, щоб купили собі оті булочки з сосискою. Мій прощальний дарунок може спричинити харчове отруєння, всяке буває.

Адам подивився на розсувний кошик, який Лі вніс до їдальні.

— Тут усі твої речі, Лі?

— Усе, крім книжок. Вони в ящиках у підвалі. З вашого дозволу я пришлю по них, або сам заїду, коли влаштуюся.

— Так, звичайно. Я сумуватиму за тобою, Лі, хочеш ти того чи ні. Ти справді хочеш відкривати свою книгарню?

— Маю такий намір.

— Ти нам напишеш?

— Не знаю. Треба подумати. Кажуть, чистий поріз гоїться найшвидше. Для мене немає нічого прикрішого за спогади, які тримаються лише завдяки клею на поштових марках. Якщо не можна побачити й почути людину, не можна її торкнутися, найкраще її зовсім відпустити.

Адам підвівся з-за столу.

— Я проводжу тебе на вокзал.

— Ні! — різко заперечив Лі.— Ні. Не треба. До побачення, містере Траск. Прощавай, Адаме.

Він вийшов з дому так поспішно, що Адамове «До побачення» долетіло до нього вже на найнижчій сходинці веранди, а «Не забудь написати» збіглося з клацанням хвіртки.

2

Того вечора після баскетбольного матчу Кел і Арон з’їли кожен по п’ять булочок з сосисками, і це було добре, бо Адам забув подбати про вечерю. Дорогою додому близнюки вперше обговорювали Лі.

— Цікаво, чого він поїхав? — спитав Кел

— Він і раніше говорив про від’їзд.

— Як гадаєш, що він без нас робитиме?

— Не знаю. Закладаюся, він повернеться,— сказав Арон.

— Облиш. Тато сказав, що він збирається відкривати книгарню. Смішно. Китайська книгарня.

— Він повернеться,— повторив Арон.— Без нас йому буде самотньо. От побачиш.

— Ставлю десять центів, що не повернеться.

— До якого часу?

— Взагалі.

— Парі,— сказав Арон.

Місяць Арон не міг отримати свого виграшу, але виграв він за шість днів по тому.

Лі приїхав о десятій сорок і відімкнув двері своїм ключем. У їдальні горіло світло, але Лі знайшов Адама у кухні, де той гострим краєм консервного ножа відшкрябував з пательні товстий чорний корж.

Лі поставив свій кошик.

— Якщо замочити на ніч, воно легко відійде.

— Невже? У мене горить усе, що я готую. Надворі стоїть каструля з буряками. Сморід такий, що я не міг її залишити в хаті. Горілі буряки — це щось жахливе. Лі! — раптом вигукнув Адам.— Щось трапилося?

Лі забрав у нього чорну чавунну пательню, поклав її в раковину і залив водою.