НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Томе,— промовила Дессі,— вибач, будь ласка. Але я дуже хвора, я страшенно хвора.

Він присів на краєчок ліжка у напівтемряві.

— Сильні кольки? — спитав він.

— Нестерпні.

— Ти можеш зараз сходити до туалету?

— Ні, зараз ні.

— Я принесу лампу і посиджу біля тебе,— сказав він.— Може, тобі вдасться трохи поспати. Вранці все пройде. Солі своє зроблять.

Сила воля знову взяла гору, і Дессі лежала тихо, поки Том читав їй для заспокоєння журнал. Він припинив читання, подумавши, що вона заснула, і сам задрімав на кріслі біля лампи.

Збудив його пронизливий крик. Він став перед ліжком, на якому ходуном ходила ковдра. Очі в Дессі були затуманені й нестямні, як у оскаженілого коня. У кутиках рота виступала піна, й обличчя горіло вогнем. Том просунув руку під покривало і відчув стягнені вузлом м’язи. Раптом її боротьба припинилася, голова відкинулася, й у напіврозплющених очах блиснуло світло.

Том накинув на коня лише вуздечку і скочив на неосідлану спину. Він зірвав з себе ремінь і підстьобував сполоханого коня по кам’янистому, нерівному, поритому коліями шляху.

Подружжя Данкенів, що спало нагорі у своєму двоповерховому будинку на окружній дорозі, не чуло стукоту у вхідні двері, але почуло удар і тріск, коли ці двері злетіли з завісів разом із замком. Коли Ред Данкен збіг додолу з дробовиком в руках, Том кричав у трубку настінного телефону, викликаючи комутатор Кінг-Сіті:

— Доктора Тилсона! Знайдіть його! А мені байдуже! Знайдіть його! Знайдіть його, чорт забирай!

Ред Данкен сонно навів на нього дробовик.

Доктор Тилсон відповів:

— Так! Так, я чую. Ти — Том Гамільтон. Що з нею? Шлунок твердий? І що ти зробив? Солі! Бісів бовдур!

Потім доктор трохи опанував свій гнів.

— Томе,— сказав він.— Томе, хлопчику мій. Заспокойся. Повертайся додому і зроби їй холодні компреси — якомога холодніші. Не думаю, що в тебе є лід. Тоді просто частіше міняй компреси. Я приїду якнайшвидше. Ти мене чуєш? Томе, ти мене чуєш?

Він повісив слухавку й одягнувся. З сердитою знемогою відчинив стінну шафку, витягнув скальпелі й затискачі, губки, трубочки і кетгути і поклав їх у саквояж. Він потрусив свою гасову лампу, щоб пересвідчитися, що вона повна, і поставив поруч з нею на бюро балончик з ефіром і маску. Зазирнула його дружина у нічному чіпці й халаті.

— Я іду в гараж,— пояснив він.— Зателефонуй Вілю Гамільтону. Скажи, що я прошу відвезти мене на ранчо його батька. Якщо почне сперечатися, скажи йому, що його сестра... його сестра помирає.

3

Том верхи повернувся на ранчо за тиждень по похороні Дессі. Він їхав рівно і строго, випроставши плечі та втягнувши підборіддя, як гвардієць на параді. Том зробив усе без поспіху, досконало. Кінь був вичищений скреблом і розчесаний щіткою, а ковбойський капелюх ідеально сидів на голові. Сам Семюель не міг би триматися з більшою гідністю, ніж Том, коли їхав назад до старого будинку. Навіть коли яструб схопив мертвою хваткою курча, він і голови не повернув.

Біля клуні він зійшов з коня, напоїв його, потримав трохи біля дверей, надягнув на нього недоуздок і засипав плющеного ячменю у коробку біля ясел. Потім зняв сідло і вивернув попону, щоб просохла. Коли гнідий доїв ячмінь, Том вивів його надвір і відпустив пастися, де йому буде завгодно.

Томові здавалося, що все у домі — меблі, стільці, пічка — відсахнулися від нього з огидою. Табурет уникав його, коли він зайшов до вітальні. Сірники розмокли, і він з почуттям провини пішов на кухню по інші. Лампа у вітальні була ясна й самотня. Вогник від першого Томового сірника швидко охопив гніт і виструнчився на цілий дюйм жовтим полум’ям.

Том сидів увесь вечір і роздивлявся. Очі його уникали дивана, набитого кінським волосом. Тихе шарудіння мишей на кухні змусило його обернути голову, і він побачив свою тінь у капелюсі. Він зняв капелюх і поклав його біля себе на стіл.

Сидячи під лампою, він перебирав ліниві, заспокійливі думки, але знав, що дуже скоро його викличуть, і йому доведеться постати перед судом, у якому за суддю — він сам, а за присяжних — його власні злочини.

І його викликали — ім’я пронизливо пролунало у нього у вухах. Подумки він побачив скаржників: Марнославство, яке звинувачувало його у нечепурності, нечистоті й неуцтві; Жага, що нагадала йому про гроші, витрачені на повій; Нечесність, що підбурювала його удавати талант і розум, яких він не мав; Ледарство і Ненажерливість руку в руці. Тома вони всі влаштовували, тому що затуляли собою оте Велике Сіре на чорному сидінні — його сірий і жахливий злочин. Він видобував з пам’яті незначні злочини, видавав маленькі грішки за чесноти, щоб урятуватися. Серед них була Заздрість до грошей Віля, Зречення материнського Бога, Покража часу й надії, хвороблива Відмова від кохання.

Семюель заговорив тихо. Але його голос заповнив усю кімнату:

— Будь добрим, будь чистим, будь величним, Томе Гамільтон.

Том не звернув уваги на батька. Він промовив: