НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Іноді літніми вечорами вони йшли на прогулянку в гори, дивилися, як останнє сонячне проміння чіпляється за вершини західних кряжів, відчували легкий вітерець, який піднімав над долиною нагріте за день повітря. Зазвичай вони мовчки стояли і вдихали спокій і мир. Оскільки обоє були несміливі, вони ніколи не говорили про себе. Вони зовсім нічого не знали одне про одного.

Обоє здивувалися, коли Дессі якось спитала під час прогулянки на пагорб:

— Томе, а чому б тобі не одружитися?

Він кинув на неї швидкий погляд і відвів очі.

— Кому я потрібен?

— Ти жартуєш чи справді так думаєш?

— Кому я потрібен? — повторив він.— Хто б схотів таке чудо, як я?

— Здається мені, що ти так дійсно думаєш.— І тут Дессі порушила їхній неписаний закон.— Ти був колись закоханий?

— Ні,— коротко відповів він.

— Хотіла б я знати,— промовила вона, ніби він і не відповідав.

Том мовчав, коли вони спускалися з гори. Але на порозі раптом заявив:

— Тобі тут самотньо. Ти не хочеш залишатися.— Він трошки зачекав.— Відповідай мені. Хіба це не правда?

— Тут я хочу бути більше, ніж деінде. А ти ходиш до жінок?

— Так,— відповів він.

— І тобі стає легше?

— Не надто.

— Що ж ти думаєш робити?

— Не знаю.

Вони мовчки увійшли в дім. Том запалив світло у старій вітальні. Знаменитий диван, який він реставрував, тулився високою спинкою до стіни, зелений килим лежав на підлозі між двома дверима.

Том усівся за круглий стіл у центрі кімнати, а Дессі — на диван. Вона бачила, що Том досі ніяковіє через своє останнє зізнання. «Який він чистий,— подумала вона,— який непристосований до цього світу, навіть я знаю більше, ніж він. Драконоборець, ось він хто, рятівник прекрасних дам, і його дрібні грішки видаються йому настільки величезними, що він себе вважає недостойним і негідним». Їй захотілося, щоб з ними зараз був батько. Батько відчував у Томі велич. Він би знав, як визволити цю велич з темниці й пустити у вільний політ.

Дессі спробувала інший підхід, щоб побачити, чи не вдасться їй запалити в ньому якусь іскру.

— Оскільки ми вже заговорили про нас самих, ти ніколи не замислювався, що увесь світ для нас — це тільки наша долина і кілька поїздок до Сан-Франциско? Чи бував ти далі на південь за Сан-Луї-Обіспо? Я — ні.

— І я — ні.

— Не дуже-то це добре, як гадаєш?

— Купа людей нікуди не їздить,— сказав Том.

— Але ж це не закон. Ми могли б поїхати до Парижа, до Рима, до Єрусалима. Мені б так хотілося побачити Колізей.

Том підозріло подивився на сестру, чекаючи якогось жарту.

— Як би ми змогли? — спитав він.— Це ж силу грошей треба.

— Не так уже й багато,— сказала вона.— Необов’язково зупинятися в дорогих готелях. Ми б могли знайти найдешевші пароплави й узяти найнижчий клас. Саме так наш тато прибув сюди з Ірландії. І ми б могли побувати в Ірландії.

Том дивився на неї, і очі в нього потроху розгорялися. Дессі провадила далі.

— Ми б могли попрацювати як слід один рік, відкладаючи кожен мідяк. Я можу брати у Кінг-Сіті замовлення на пошив одягу. Це б нам допомогло. А наступного літа ти продав би все поголів’я і живність, і ми змогли б їхати. Жоден закон цього не забороняє.

Том підвівся і вийшов з дому. Подивився на літні зорі, на блакитну Венеру і червоний Марс. Він то стискав, то розтискав кулаки. Потім повернувся до вітальні. Дессі не ворушилася.

— Ти хочеш поїхати, Дессі?

— Понад усе на світі.

— Тоді ми їдемо!

— А ти хочеш поїхати?

— Понад усе на світі,— вигукнув він і додав,— Єгипет — ти не думала про Єгипет?

— Афіни,— сказала вона.

— Константинополь!

— Віфлеєм!

— Так, Віфлеєм,— раптом сказав він.— Іди спати. Нас чекає рік роботи — цілий рік. Відпочинь. Я позичу гроші у Віля і куплю тисячу молочних поросят.

— Чим ти їх годуватимеш?

— Жолудями,— відповів Том.— Я змайструю машину для збору жолудів.

Він пішов до своєї кімнати, і Дессі чула, як він там шарудить і стиха розмовляє сам із собою. Вона дивилася з вікна на зоряну ніч і раділа. Проте вона не була певна, що справді хоче їхати, як і не знала, чи хоче того Том. Дессі роздумувала про це, а біль у боці заворушився, зашарудів.

Коли вранці Дессі прокинулася, Том уже стояв за креслярською дошкою, стукав себе кулаком по лобі та щось бурчав собі під ніс. Дессі зазирнула йому через плече.

— Оце і є твоя машина для збору жолудів?

— Усе було би просто. От тільки як витягати гілочки й каміння?

— Я знаю, ти у нас славетний винахідник, але я винайшла найкращого на світі збирача жолудів, і це обов’язково спрацює.

— Що ти маєш на увазі?

— Дітей,— відповіла Дессі.— Оті маленькі невтомні ручки.

— Не будуть вони цього робити, навіть за плату.

— А за призи будуть. Приз для кожного і головний приз для переможця — може, навіть приз у сто доларів. Вони прочешуть усю долину. Дозволь мені спробувати, добре?

Том почухав голову.

— Чому б і ні? Але як ти збиратимеш жолуді?

— Діти зноситимуть їх сюди,— пояснила Дессі.— Ти тільки дозволь мені за це узятися. Сподіваюся, в тебе знайдеться, де їх зберігати.

— Але ж це буде експлуатація дитячої праці.