НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Він довго вовтузився з її багажними квитанціями, десь загубив їх у себе в кишенях, потім знайшов, але все переплутав. Нарешті він приторочив її дорожні кошики позаду коляски. Двоє гнідих коней били копитами землю і захиляли голови, що аж підстрибував начищений до блиску дишель. Упряж була відполірована, мідні прикраси відливали золотом. Батіг був прикрашений червоним бантом, а у гриви і хвости коней вплетені червоні стрічки.

Том допоміг Дессі влізти на сидіння і жартома ущипнув за щиколотку. Потім розмотав шворки батога з держака, і коні рушили так різко, що аж колеса застогнали.

— Хочеш, проїдемося по Кінг-Сіті? — запропонував Том.— Симпатичне місто.

— Ні,— відмовилася Дессі,— я його пам’ятаю.

Він звернув ліворуч і поїхав у південному напрямку, а коні пішли приємною, ритмічною риссю.

— А де Віль? — спитала Дессі.

— Не знаю,— неохоче відповів Том.

— Він з тобою говорив?

— Так. Сказав, що не слід тобі сюди приїжджати.

— І мені він сказав це саме. Та ще й примусив Джорджа мені написати.

— Чому б тобі не переїхати, якщо ти хочеш? — розсердився Том.— Яке Вілю до цього діло?

Дессі торкнулася його руки.

— Він вважає, що ти збожеволів. Каже, ти пишеш вірші.

Обличчя Тома потемніло.

— Напевне, він заходив у дім, коли мене не було. Та що йому, власне, треба? Він не мав права лізти в мої папери.

— Тихо, тихо,— сказала Дессі.— Віль — твій брат. Не забувай.

— Йому б сподобалось, якби я порпався у його паперах? — вигукнув Том.

— Він би того не допустив,— сухо зауважила Дессі.— Вони замкнені у нього в сейфі. І не будемо псувати собі день злістю.

— Гаразд,— погодився Том.— Бог усе бачить. Але Віль мене дратує. Якщо я не хочу жити за його правилами, значить, я божевільний, божевільний і все.

Дессі змінила тему, змінила силоміць:

— Знаєш, я в останню мить пережила певне потрясіння,— сказала вона.— Мама схотіла прийти попрощатися. Ти колись бачив, Томе, щоб мама плакала?

— Ні, не пригадую. Та ні, вона не з тих, хто плаче.

— Так от, вона плакала. Не сильно, але як на неї — багато: схлипнула, двічі шморгнула, витерла ніс, протерла окуляри і замкнулася, як кишеньковий годинник.

— Господи, Дессі! — вигукнув Том.— Як же добре, що ти повернулася! Як добре. У мене таке відчуття, ніби я одужав після хвороби.

Коні мчали окружною дорогою.

— Адам Траск купив собі «форд»,— повідомив Том.— Чи, радше, Віль продав йому «форд».

— Про «форд» я не чула. Але він купує мій будинок. Дає дуже гарну ціну,— вона засміялася.— Я виставила доволі високу ціну за будинок. Збиралася знижувати під час перемовин. Містер Траск погодився на першу ціну. Це мене поставило у скрутне становище.

— І що ти зробила, Дессі?

— Мусила признатися, що планувала торгуватися і знижати ціну. А йому, здається, все було байдуже.

— Заклинаю тебе ніколи не розповідати цю історію Вілю. Він би здав тебе у божевільню.

— Але ж мій будинок не коштує аж стільки!

— Повторюю те, що сказав про Віля. А навіщо Адаму твій будинок?

— Збирається туди переселятися. Хоче, щоб близнюки ходили до школи у Салінасі.

— А що він робитиме з ранчо?

— Не знаю. Він не сказав.

— Хотів би я знати,— заговорив Том,— що було б, якби тато володів таким ранчо, як у нього, а не нашим старим запорошеним пустирем.

— Не так уже у нас погано.

— Все просто чудово, тільки грошей чортма.

— А ти зустрічав іншу родину,— серйозно запитала Дессі,— яка б жила так радісно, як ми?

— Ні, не зустрічав. Але ж то родина, а не земля.

— Томе, пам’ятаєш, як ти возив Дженні й Бель Вільямс на танці у «Персику» на дивані?

— Хіба з нашою мамою забудеш? Слухай, а якщо покликати Дженні й Бель до нас у гості?

— Вони б зраділи,— сказала Дессі.— Так і зробимо.

Коли вони звернули з окружної дороги, вона зауважила:

— Якесь тут усе не таке, як на моїй пам’яті.

— Сухіше було?

— Мабуть, так. Томе, а трави так багато!

— Маю двадцять голів худоби, все з’їдять.

— Ти, напевно, багатий.

— Ні, та ще й у сприятливий рік ціни на яловичину падають. Цікаво, що зробив би Віль. Він вишукує дефіцит. Він мені так і сказав — завжди шукай дефіцит. Віль метикований.

Вибоїстий шлях не змінився, хіба що вибоїни стали ще глибші, а каменюк побільшало.

— Що це там за листівка на мескитному кущі? — Дессі вхопила її, коли вони проминали кущ, і прочитала: «З поверненням додому».— Це ти зробив, Томе?

— Ні. Хтось тут побував.

Що п’ятдесят ярдів їм траплялася листівка, яка чи стирчала на кущі, чи звисала з гілки суничного дерева, чи ліпилася до стовбура кінського каштана, і всі вони мали напис «З поверненням додому!». Дессі щасливо скрикувала від кожної з них.

Вони піднялися на пагорб перед рівниною старого ранчо Гамільтонів, і Том зупинив коней, щоб Дессі могла помилуватися краєвидом. На кручі, з протилежного боку рівнини, побіленим камінням були викладені велетенські слова: «Ласкаво прошу додому, Дессі!» Вона притулилася головою до одвороту братової куртки і заплакала й засміялася водночас.

Том суворо дивився поперед себе:

— Хто ж це міг зробити? Людина вже не може зі свого дому вийти.