НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Віль поклав ніж і виделку на скатертину і витріщив очі на Адама.

— Бути цього не може,— промовив він.— Я їй не дозволю.

— Але чому?

Віль уникнув прямої відповіді.

— Бачите, в неї тут непоганий бізнес. Вона пристойно заробляє. Шкода буде отак все кинути.

Він узяв ніж і виделку, відрізав шматочок сала і закинув його собі у рот.

— Я їду додому восьмигодинним потягом,— повідомив Адам.

— Я також,— відізвався Віль. Йому більше не хотілося розмовляти.

Розділ 32

1

Дессі була в сім’ї улюблениця. Якщо Моллі була гарненьким кошеням, Олів — розумницею, Уна — мрійницею, і за це їх усі любили, то Дессі викликала найтепліші й найглибші почуття. Вона вся світилася, сміх її був заразливий, як вітрянка, а її життєрадісність додавала дню яскравих барв і захоплювала людей так, що вони забирали цю радість із собою.

Спробую пояснити. Місіс Кларенс Морисон з Черч-стріт, 122, у Салінасі мала трьох дітей і чоловіка, який тримав галантерейну крамницю. Іноді вранці, за сніданком, Агнес Морисон говорила: «Сьогодні по обіді я піду на примірку до Дессі Гамільтон».

Діти раділи і стукали оббитими міддю носаками своїх черевиків по ніжках столу, поки їм не робили зауваження. А містер Морисон задоволено потирав руки і йшов до своєї крамниці, сподіваючись, що сьогодні до нього завітає якийсь комівояжер. І хто б з комівояжерів не завітав, він неодмінно отримав би гарне замовлення. Можливо, і діти, і містер Морисон забували, чому день мав бути чудовий, та ще й з обіцянкою наприкінці.

Місіс Морисон вирушала до будиночка поблизу булочної Рейно о другій годині й залишалася там до четвертої. Коли вона звідти виходила, очі в неї були вологі від сліз, а ніс червоний і мокрий. Дорогою додому вона витирала ніс, промокала очі та продовжувала реготати далі. Можливо, Дессі просто встромила декілька чорних булавок у диванну подушку, і та стала скидатися на баптистського священика, а потім ця подушка прочитала коротку суху проповідь. Можливо, вона переповіла про свою зустріч зі старим Тейлором, що скуповував старі будинки, перевозив їх на величезний пустир, яким володів, і згодом цей пустир уже нагадував Саргасове море на суходолі. Можливо, вона прочитала вірш із журналу «Базікало», супроводжуючи його жестами. Не має значення, що саме. Було живо й весело, напрочуд весело.

Діти Морисонів, повернувшись додому зі школи, не чули ніяких нарікань на недуги й головний біль, ніяких уїдливих зауважень. Їхній гамір не викликав обурення, їхні замурзані личка не ставали проблемою. А коли їх перемагав сміх, мама сміялася разом з ними.

Коли містер Морисон приходив додому, він розповідав, як пройшов день, і його слухали, а ще він пробував переповісти анекдоти комівояжерів, принаймні деякі. Вечеря виходила смачною — омлет пишний, як ніколи, тістечка легкі, як кульбабки, печиво крихке й розсипчасте, і ніхто не міг так приправити тушковане м’ясо, як Агнес Морисон. Після вечері, коли діти, насміявшись досхочу, засинали, містер Морисон, імовірно, торкався плеча Агнес,— то був їхній давній умовний знак, і вони лягали в ліжко, кохалися і були дуже щасливі.

Наслідки візиту до Дессі тривали ще два дні, а потім вивітрювалися, і тоді поверталися мігрені, й бізнес ішов не так успішно, як минулого року. Ось така була Дессі й таке вона вміла робити. Вона носила в оберемку радість життя, так само як Семюель. Вона була улюблениця, її пестила вся родина.

Красунею Дессі не була. Можливо, вона навіть не була гарненькою, але вона випромінювала таке світло, яке спонукає чоловіка слідувати за жінкою у надії, що якась частина того світла перепаде і йому. Можна було очікувати, що з часом вона забуде своє перше кохання і знайде інше, але того не сталося. Якщо добре подумати, всі Гамільтони, попри їхню несхожість, були однолюби. Жоден з них не був здатний на легковажне чи мінливе кохання.

Дессі не просто здійняла руки догори і здалася. Усе було значно гірше. Вона продовжувала робити все, що раніше, і бути такою, як завжди,— але світло згасло. Люди, котрі її любили, вболівали за неї, дивлячись, як вона старається, і пробували їй у цьому допомагати.

Друзів Дессі мала хороших і вірних, але вони були люди, а люди хочуть, щоб їм було приємно, і терпіти не можуть, коли почуваються кепсько. З часом усі ці місіс Морисон почали знаходити поважні причини не ходити до маленького будиночка біля булочної Рейно. Вони не зрадили. Просто не хотіли сумувати, а хотіли бути щасливими. Дуже легко знайти логічну і переконливу причину не робити того, чого робити не хочеться.

Кравецька справа Дессі почала занепадати. А ті жінки, які гадали, що їм потрібна нова сукня, так і не зрозуміли, що потрібне їм було щастя. І якщо містер Морисон почав продавати готовий одяг, цілком природно, що місіс Морисон стала його носити.

Уся родина тривожилася через Дессі, але що можна зробити, коли вона не хотіла визнавати, що з нею все негаразд? Вона нікому не розповідала про болі в боку, іноді нестерпні, але болі швидко минали і повторювалися не так уже й часто.