НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Була чверть на п’яту, коли Адам піднявся розхлябаними сходами і постукав у обшарпані двері закладу Кейт. Відчинив новий викидайло, фін з квадратним обличчям, одягнений у штани й сорочку, без піджака; червоні шовкові нарукавні пов’язки підтримували довгі широкі рукава його сорочки. Він залишив Адама на ґанку, але миттю повернувся і провів його до їдальні.

То була велика, позбавлена прикрас кімната, стіни і дерев’яні панелі якої були пофарбовані білим. Посередині стояв довгий прямокутний стіл, і на білій цераті розставлені були прибори — тарілки і чашки з блюдцями, причому чашки на блюдцях стояли догори дном.

Кейт сиділа в голові стола, перед нею лежала розгорнута бухгалтерська книга. Сукня на ній була строга. Очі прикривав зелений козирок, вона нервово крутила в пальцях жовтий олівець. Коли Адам став біля одвірка, вона холодно на нього поглянула.

— Чого ще тобі треба? — спитала вона.

Фін став у Адама за спиною.

Адам не відповів. Він підійшов до столу і поклав листа на бухгалтерську книгу перед нею.

— Що це? — спитала вона і, не чекаючи відповіді, хутко прочитала листа.— Вийди і зачини двері,— звеліла вона фіну.

Адам сів поруч за стіл. Відсунув посуд, щоб покласти свій капелюх.

Коли двері зачинилися, Кейт сказала:

— Це жарт? Ні, жартувати ти не вмієш. А от твій брат, він, можливо, жартує. Ти упевнений, що він помер?

— Усе, що я маю, це лист,— відповів Адам.

— І чого ж ти від мене очікуєш?

Адам знизав плечима.

— Якщо хочеш, щоб я щось підписала, то просто гаєш час. То чого тобі треба?

Адам повільно провів пальцем по чорній стрічці на своєму капелюсі.

— Чого б тобі не записати назву фірми і не зв’язатися з ними особисто?

— Що ти їм про мене нарозповідав?

— Нічого,— відповів Адам.— Я написав Карлу, що ти мешкаєш у іншому місті, от і все. Він уже помер, коли прийшов мій лист. Лист потрапив до адвокатів. Там усе написано.

— Той, хто написав постскриптум, начебто твій приятель. Що ти написав йому?

— Я ще не відповів на цього листа.

— А що ти збираєшся відповідати?

— Те саме — що ти мешкаєш в іншому місті.

— Ти не можеш сказати, що ми розлучені. Бо ми не розлучені.

— Я й не збираюся.

— Хочеш дізнатися, за скільки я погоджуся відступитися? Я візьму сорок п’ять тисяч готівкою.

— Ні.

— Що значить — ні? Ти не можеш торгуватися.

— Я не торгуюся. Лист у тебе, ти знаєш стільки ж, скільки і я. Роби, що хочеш.

— З чого це ти такий зухвалий?

— Бо почуваюся в безпеці.

Вона уважно поглянула на Адама з-під зеленого прозорого козирка. Кучерики її лежали на козирку, як гудиння на зеленому даху.

— Адаме, ти бовдур. Якби ти не патякав, ніхто й не дізнався б, що я жива.

— Але це знаю я.

— Знаєш ти? Може, ти думав, що я побоюся вимагати ці гроші? Якщо ти так гадаєш, то ти просто несосвітенний дурень.

— Мені байдуже, що ти робитимеш,— терпляче відповів Адам.

Вона цинічно посміхнулася.

— Ах, тобі байдуже? А якщо я скажу, що у конторі шерифа лежить безстроковий наказ, залишений ще старим шерифом, що коли я використаю десь твоє ім’я або визнаю, що я твоя дружина, мене за двадцять чотири години виштовхають з цього округу і зі штату. Тебе це спокушає?

— Спокушає мене до чого?

— Домогтися моєї висилки і забрати всі гроші собі.

— Я приніс тобі листа,— терпляче повторив Адам.

— Я хочу знати чому.

— Мене не цікавить, ані що ти думаєш взагалі, ані що ти думаєш про мене,— почав Адам.— Карл залишив тобі у своєму заповіті п’ятдесят тисяч доларів. Він не поставив жодних умов. Я не бачив заповіту, але він хотів, щоб ти отримала гроші.

— Ти ведеш якусь незрозумілу гру з п’ятдесятьма тисячами доларів,— сказала вона.— Але в тебе нічого не вийде. Не знаю, в чому тут хитрість, але дізнаюся неодмінно. Втім, про що я думаю? Ти ж не здатний нічого вигадати сам. Хто дає тобі поради?

— Ніхто.

— А отой китаєць? Він збіса кмітливий.

— Не давав він мені жодних порад.

Адама самого дивувала повня відсутність у нього емоцій. Він навіть не відчував по-справжньому, що взагалі тут перебуває. Коли він поглянув на Кейт, його вразив вираз її обличчя, якого він досі ніколи не бачив. Кейт боялася — і боялася його. Але чому?

Вона оволоділа своїм лицем і зігнала з нього страх.

— Отже, ти це робиш, тому що ти такий чесний? Таких солодких цяць у житті не буває.

— Я про це не думав,— сказав їй Адам.— Це твої гроші, а я не крадій. Мені однаково, що ти про це думаєш.

Кейт відсунула козирок на маківку:

— Тобі хочеться, щоб я вважала, що ти просто кидаєш ці гроші мені в руки. Але я дізнаюся, щó ти затіваєш. Не думай, що я не подбаю про себе. Ти гадав, що я клюну на таку дурнувату наживку?

— Де ти отримуєш свою пошту? — спитав Адам тим самим терплячим тоном.

— А тобі навіщо?

— Я напишу адвокатам, як вони можуть з тобою зв’язатися.

— Не смій і думати! — вигукнула вона. Потім поклала лист у бухгалтерську книгу і згорнула її.— Цей лист залишиться у мене. Я звернуся по юридичну пораду. Так і знай. А тепер можеш відкинути свою невинність.

— Роби, як знаєш. Я хочу, щоб ти отримала своє. Карл заповів тобі гроші. Вони не мої.

— Я розгадаю твою хитрість. Розгадаю.