НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Мабуть, ти не здатна зрозуміти,— промовив Адам.— Мені байдуже. Існує багато такого, чого не розумію я. Не розумію, як ти могла стріляти в мене, як могла покинути своїх синів. Не розумію, як ти, чи будь-хто, може жити отак,— і він обвів рукою кімнату.

— А хто тебе просить розуміти?

Адам підвівся і взяв зі столу капелюх.

— Що ж, от і все. Прощавай.

І він рушив до виходу.

Вона гукнула йому вслід:

— А ти перемінився, містере Мишеня. Завів собі нарешті жінку?

Адам зупинився, повільно обернувся і подивився на неї уважно й задумливо.

— Раніше мені це не спадало на думку,— заговорив він, підійшовши до неї так близько, що їй довелося відкинути голову, щоб бачити його обличчя.— Я казав, що не розумію тебе. А от щойно я здогадався, що це ти не розумієш.

— Чого ж це я не розумію, містере Мишеня?

— Ти знаєш усе про мерзенність у людях. Ти мені показувала світлини. Ти використовуєш усі ганебні, слабкі сторони людини, але Господь відає, що людина їх має.

— Кожен...

Адам провадив, сам глибоко здивований власними думками.

— Але ти... так, справді, ти нічого не знаєш про решту. Ти не віриш, що я приніс листа, бо не хочу твоїх грошей. Ти не віриш, що я тебе кохав. І оці люди, що приходять до тебе сюди зі своєю мерзенністю, оці чоловіки на світлинах,— ти не віриш, що вони мають у собі щось хороше й світле. Ти бачиш лише один бік і гадаєш — ба більше, ти упевнена,— що тільки він і існує.

Вона зневажливо розреготалася.

— Давай-давай, викривай мене далі, звинувачуй! Який романтик цей наш містер Мишеня! Прочитай мені проповідь, містере Мишеня.

— Ні. Навіщо? Я ж знаю, що тобі бракує дуже суттєвої частини. Деякі люди не здатні бачити зеленого кольору, але вони, можливо, ніколи не дізнаються про цю ваду. Гадаю, ти людина лише частково. І з цим нічого не поробиш. Просто цікаво, чи відчуваєш ти іноді, що навколо тебе існує щось невидиме. Було б жахливо, якби ти знала про його існування, але не могла ні бачити, ні відчути. Оце було б жахливо.

Кейт різко відсунула стілець і стала на рівні ноги. Вона стиснула кулаки, узяла руки в боки, сховавши кулаки в зборках подолу. Вона силилася не перейти на пронизливий вереск.

— А наше Мишеня — філософ,— протягла вона.— Тільки наше Мишеня і в цьому таке ж нікчемне, як і в усьому іншому. Ти колись чув про галюцинації? Якщо існують речі, яких я не бачу, чи не здається тобі, що вони, можливо, фантазії, сфабриковані твоєю власною хворою уявою?

— Ні, не здається. Мені не здається. Так само, як і тобі.

Адам розвернувся, вийшов і зачинив по собі двері.

Кейт сіла і втупилася у зачинені двері. Вона не усвідомлювала, що стукає кулаками по білій цераті. Вона не усвідомлювала, що білий прямокутник дверей розпливається в її очах від сліз, що її тіло труситься від, як їй здавалося, люті, яка водночас відчувається як скорбота.

2

Коли Адам вийшов від Кейт, у нього залишалося понад дві години до потяга на Кінг-Сіті. Під впливом якогось пориву він звернув з Головної вулиці на Центральну авеню і пішов до високого білого будинку номер 130, який належав Ернесту Стейнбеку. Це був бездоганний, привабливий будинок, величний, але без претензій: він стояв за білим парканом, оточений підстриженим газоном, і до його білих стін тулилися троянди й айстри.

Адам піднявся широкими сходами на веранду і подзвонив. До дверей підійшла Олів і трохи їх прочинила, а з-за її боків визирали Мері й Джон.

Адам зняв капелюха.

— Ви мене не знаєте. Я — Адам Траск. Ваш батько був мені другом. Я хотів би висловити своє шанування місіс Гамільтон. Вона допомагала мені, коли народжувалися мої близнята.

— Авжеж,— відповіла Олів і широко прочинила двері.— Ми про вас чули. Хвилиночку. Бачите, ми облаштували для мами окреме помешкання.

Олів постукала у двері в кінці широкого коридору і гукнула:

— Мамо! Тут до тебе прийшов один знайомий.

Вона відчинила двері та провела Адама до затишної кімнати, у якій мешкала Лайза.

— Перепрошую,— сказала вона Адаму,— Катріна смажить курку, і мені треба за нею наглядати. Джоне! Мері! Ходімо. Ходімо!

Лайза видавалася ще тендітнішою, ніж раніше. Вона сиділа у плетеному кріслі-гойдалці й була стара-стара. Сукня легкої чорної шерсті мала широку спідницю, а комір був застібнутий на булавку з написом золотом «Мама».

У симпатичній вітальні-спочивальні було повно світлин, флаконів з лосьйонами, мереживних подушечок для голок і булавок, щіток для волосся і гребінців, порцелянового посуду і срібних дрібничок на бюро — нагадувань про численні дні народження і різдвяні свята.

На стіні висів великий тонований фотопортрет Семюеля, який зафіксував холодну й відсторонену гідність, вимиту й убрану відчуженість, яких він ніколи не мав за життя. В цьому портреті не було ні вогника в очах, ні краплини його спостережливої життєдайності. Портрет висів у важкій золотій рамі, й усі діти ціпеніли від страху, бо його очі стежили за ними, хай де вони стануть.