НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Це надзвичайно делікатна моральна проблема,— сказав він.— З вашого дозволу, я передам її на розгляд своїм високоповажним родичам — звісно, не називаючи жодних імен. Вони все розв’яжуть миттєво, граючись. Переконаний, що вони запропонують дуже цікаві рішення,— Лі поклав люльку на стіл.— Але ви не маєте вибору, еге ж?

— Що ти маєш на увазі? — вигукнув Адам.— А в тебе вибір є?

— А самі ви знаєте набагато менше, ніж я?

— Я не знаю, що робити,— зізнався Адам.— Мені треба дуже добре все обдумати.

— Я просто марную з вами час! — розсердився Лі.— Ви брешете тільки мені чи й собі також?

— Не смій так зі мною розмовляти! — крикнув Адам.

— Чому ж ні? Я завжди не терпів обману. Ваш шлях прокладено. Те, що ви зробите, написано — написано в кожному вашому подиху. І я розмовлятиму так, як собі схочу. У мене свої примхи. Я відчуваю у себе під шкірою пісок. Я мрію про химерний запах старих книжок і солодкі пахощі цікавих роздумів. Коли перед вами два зразки моралі, ви оберете той, якого вас учили. Те, що ви називаєте роздумами, нічого не змінить. Той факт, що ваша дружина — повія у Салінасі, нічогісінько не змінить.

Адам схопився з місця. Обличчя його перекосилося від гніву.

— Ти так знахабнів, тому що вирішив від мене піти,— закричав він.— Кажу ж тобі, що я ще не вирішив, як вчинити з тими грошима.

Лі глибоко зітхнув. Він обіперся долонями об коліна і виструнчив своє невеличке тіло. Потім утомлено пішов до вхідних дверей і прочинив їх. Озирнувся й усміхнувся до Адама.

— Повне лайно,— добродушно сказав він, вийшов і зачинив по собі двері.

3

Кел безшумно прокрався темним вестибюлем і прослизнув до їхньої з братом спальні. Він бачив контури братової голови на подушці двоспального ліжка, але не знав, чи Арон спить. Він тихенько ліг на своєму боці ліжка, обережно повернувся, заклав руки за голову і вдивлявся у міріади крихітних кольорових цяточок, з яких складається темрява. Полотняний дашок над вікном напинався від вітру, а коли нічний вітер ущух, стара тканина повисла нерухомо.

Кела накрила сіра ватяна меланхолія. Він від душі шкодував, що Арон пішов від нього з каретного сараю. Він від душі шкодував, що прищулився за дверима вестибюлю і підслуховував. Він ворушив у пітьми губами, мовчки промовляв слова в голові, але не чув їх.

— Дорогий Господи,— говорив він,— зроби мене таким, як Арон. Не роби мене підлим. Я не хочу бути підлим. Якщо ти влаштуєш так, щоб люди мене любили, я віддам тобі все на світі, а якщо я чогось не матиму, то зроблю все, щоб те дістати. Я не хочу бути підлим. Я не хочу бути самотнім. Заради Христа, амінь.

Теплі сльози повільно котилися у нього по щоках. М’язи його напружилися, бо він силився не прохопитися ні плачем, ні хлюпанням.

Арон прошепотів у темряві зі своєї подушки:

— Ти холодний. Ти замерз.

Він торкнувся Келової руки, відчув під пальцями гусячу шкіру і тихенько спитав:

— То що, дядько Карл мав гроші?

— Ні,— відповів Кел.

— А тебе доволі довго не було. Про що тато хотів говорити?

Кел не ворушився, намагаючись дихати рівно.

— Не хочеш розповідати? — спитав Арон.— Мені байдуже, розкажеш ти чи ні.

— Я розкажу,— прошепотів Кел. Він повернувся на бік, спиною до брата.— Тато збирається послати вінок для нашої матері. Збіса здоровецький вінок з гвоздик.

Арон сів у ліжку і схвильовано спитав:

— Справді? А як він збирається його туди доправити?

— Потягом. Не кричи.

Арон перейшов на шепіт.

— А як же він не зів’яне?

— Завдяки льоду,— відповів Кел.— Вони його зусібіч обкладуть льодом.

— Та це ж скільки льоду знадобиться?

— Бісова купа,— сказав Кел.— А тепер спи.

Арон замовк, а потім промовив:

— Сподіваюся, вінок доїде туди свіжим і гарним.

— Авжеж,— підтвердив Кел. А подумки вигукнув: «Не давай мені бути підлим».

Розділ 31

1

Адам зажурено тинявся цілий ранок по дому, а опівдні пішов шукати Лі, який розкидував лопатою чорну компостну землю у своєму городі й висіював овочі — моркву, буряк, ріпу, горох, спаржеву квасолю, брукву і кормову капусту. Рядки були рівні завдяки туго натягненій мотузці, а на кінці грядки стирчали кілки, на яких Лі почепив пакетики від насіння, щоб знати, де що росте. В кінці саду в парниках уже чекала висадки в ґрунт, одразу як мине загроза заморозків, розсада помідорів, солодкого перцю і капусти.

— Я повівся по-дурному, здається,— сказав Адам.

Лі обіперся об лопату і спокійно на нього подивився.

— Коли ви їдете? — спитав він.

— Сподіваюся, що встигну на два сорок. Тоді я зміг би повернутися восьмигодинним.

— Усе, власне, можна було б написати і в листі,— зауважив Лі.

— Я про це думав. А ти б написав листа?

— Ні. Ви маєте рацію. Тепер по-дурному повівся я. Ніяких листів.

— Мені потрібно їхати. Я обдумував різні варіанти і повсякчас повертався саме до цього.

— Можна себе дурити по-всякому, тільки не отак. Що ж, бажаю успіху. Цікаво буде дізнатися, що вона скаже і зробить.

— Я візьму коляску,— сказав Адам.— Залишу її у платній стайні в Кінг-Сіті. Не наважусь я кермувати «фордом» сам-один.