НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

На лозовому столику біля Лайзи стояла клітка з папугою Поллі. Цього папугу купив для неї Том у якось матроса. Поллі був старий птах, вважалося, мав п’ятдесят років, прожив він у брутальному середовищі й засвоїв енергійну мову корабельного кубрика. Як Лайза не намагалася, їй не вдалося примусити Поллі замінити барвистий словник його юності на церковні псалми.

Поллі схилив голову набік, примружив око, оглядаючи Адама, й обережним кігтиком почухав пір’я біля дзьоба.

— Кінчай брехати, ти, падло,— проговорив Поллі без усякого виразу.

Лайза нахмурила брови і сказала суворо:

— Поллі, це не чемно.

— Падло паскудне! — наполягав Поллі.

Лайза залишила цю грубість без уваги. Вона простягла свою крихітну ручку.

— Містере Траск,— промовила вона.— Я рада вас бачити. Сідайте, прошу.

— Я проходив повз ваш будинок, і мені захотілося висловити вам свої співчуття.

— Ми отримали ваші квіти.

Лайза пам’ятала всі прислані букети і досі, хоча минуло стільки часу. Адам прислав тоді цілу купу імортелі35.

— Напевне, нелегко змінювати спосіб життя.

Очі Лайзи наповнилися сльозами, і вона міцно стулила вуста, щоб приховати свою слабкість.

— Мабуть, не слід мені ворушити ваш біль,— промовив Адам,— але я дуже сумую за Семюелем.

Лайза відвернула обличчя.

— А як ідуть справи у вас? — спитала вона.

— Цьогоріч непогано. Дощів багато. Трава вже дуже густа, гарний буде корм.

— Том мені писав,— сказала вона.

— Пельку стули,— крикнув папуга, і Лайза кинула на нього сердитий погляд, яким дивилася на своїх дітей, коли вони малими бешкетували.

— Що привело вас до Салінаса, містере Траск?

— Та так, одна справа,— Адам сів на плетений стілець, і той затріщав під його вагою.— Подумую переселятися сюди. Гадаю, для моїх хлопців тут буде краще. На ранчо їм доволі самотньо.

— Нам ніколи не бувало самотньо на ранчо,— суворо промовила Лайза.

— Просто я подумав, що школи тут кращі. Мої близнюки отримали б якісь переваги.

— Моя донька Олів працювала у «Персиковому дереві», у «Плейто» і у «Біг Сурі».

Тон Лайзи давав ясно зрозуміти, що кращих шкіл, ніж ці, просто не існує. Адам відчув тепле захоплення її залізною відданістю родині.

— Я поки що просто все зважую,— пояснив він.

— Діти, які виховуються поза містом, краще влаштовуються в житті.

Для неї це був закон, і вона могла його довести на прикладі власних синів. Потім вона зосередилася тільки на Адамі.

— Ви підшукуєте будинок у Салінасі?

— Так — так, гадаю, що так.

— Зайдіть поговорити з моєю донькою Дессі,— заявила Лайза.— Дессі хоче повернутися на наше ранчо, до Тома. Вона має гарненький будиночок на вулиці поблизу булочної Рейно.

— Неодмінно зайду,— пообіцяв Адам.— Піду просто зараз. Радий, що вам так добре ведеться.

— Дякую. Мені тут затишно.

Адам уже підходив до дверей, коли вона спитала:

— Містере Траск, ви бачитеся з моїм сином Томом?

— Ні. Ні, не бачуся. Розумієте, я рідко виїжджаю зі свого ранчо.

— Я б хотіла, щоб ви провідали його,— швидко сказала Лайза.— Думаю, йому самотньо.

І замовкла, немов злякавшись такої відвертості.

— Обов’язково. Обов’язково провідаю. На все добре, мем.

Зачиняючи по собі двері, Адам почув, як папуга промовив:

— Пельку стули, падло паскудне.

А Лайза відповіла:

— Поллі, якщо ти не добиратимеш слів, я тебе відлупцюю.

Адам вийшов з будинку і рушив вечірньою вулицею у напрямку Головної. Неподалік французької булочної Рейно він побачив будинок Дессі з невеличким садком. Двір так заріс бирючиною, що будинок не можна було роздивитися як слід. На воротах була пригвинчена акуратна табличка. На ній фарбою було виведено: «Дессі Гамільтон. Кравчиня».

Закусочна «Сан-Франциско» стояла на розі Головної вулиці й Центральної авеню, і вікна її виходили на обидві. Адам зайшов пообідати. За столиком у кутку сидів Віль Гамільтон і поглинав стейк на кісточці.

— Агов, сідайте зі мною,— гукнув він до Адама.— Приїхали у справах?

— Так,— відповів Адам.— Зробив візит вашій матері.

Віль поклав виделку.

— Я тут лише на одну годину. Не зайшов побачитися з нею, бо це її хвилює. А моя сестра Олів поставить увесь дім догори дриґом, щоб приготувати задля мене святковий обід. Я просто не хотів їх турбувати. До того ж, мені треба одразу назад. Замовте собі стейк на кісточці. Вони їх тут чудово готують. Як там мама?

— Вона має велику мужність,— сказав Адам.— З кожним разом я нею захоплююся дедалі більше.

— Чого-чого, а мужності в неї хоч греблю гати. Як їй вдалося не втратити голову з усіма нами і з нашим татом, просто уявити не можу.

— Стейк на кісточці, середнього обсмаження,— зробив Адам замовлення кельнеру.

— Картоплю?

— Ні,— хоча, так, картопляну стружку. Ваша мати тривожиться через Тома. З ним усе гаразд?

Віль зрізав жирний край свого стейка і відсунув його вбік на тарілці.

— Вона має причини тривожитися. З Томом щось коїться. Він хандрить і нічого не хоче робити. Сидить, як монумент.

— Гадаю, він був сильно прив’язаний до Семюеля.

— Аж занадто сильно,— підтвердив Віль.— Просто занадто. Він ніяк не може оговтатися. У певному сенсі, Том — велике дитя.

— Я з’їжджу його провідати. Ваша мати каже, що Дессі збирається перебиратися на ранчо.