НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

З двору пролунав свист, шалений і хрипкий, як очерет, звук був високий, дивний. Свист складався у якусь навіжену мелодію. Потім на порозі виріс Том з оберемком дубового хмизу, таким великим, що його самого не було за ним видно. Том вкинув хмиз у дров’яний ящик.

— Ти вже встала,— сказав він.— Я свистів, щоб тебе розбудити.— Обличчя його засвітилося радістю.— Ранок сьогодні ніжний, як пух, шкода валятися в ліжку.

— Ти говориш точнісінько, як тато,— сказала Дессі, й обоє вони засміялися.

Радість Тома перейшла у енергійність.

— Так,— сказав він.— Ми повернемо сюди старі часи, все буде, як колись. Я тут скнів у своєму горі, як змія з переламаним хребтом. Нічого дивного, що Віль вважає мене ненормальним. Тепер ти повернулася, і я тобі покажу, на що здатний. Я знову вдихну життя в життя. Ти чуєш? Цей дім знову оживе.

— Я рада, що приїхала.

Дессі подумала розпачливо, який Том став вразливий, який нервовий, як їй доведеться його захищати й оберігати.

— Ти, мабуть, день і ніч працював, щоб так відчистити і відмити будинок,— сказала вона.

— Пусте,— відповів Том,— просто трохи пальцями поворушив.

— Знаю я ці ворушіння пальцями. Відра, вода, ганчірка, навколішки — і вперед, хіба що ти винайшов спосіб робити це за допомогою курячої енергії чи приборкання вітру.

— Винаходи — ось через що в мене не залишається часу. Я придумав маленький шліц, який дозволяє краватці вільно охопити твердий комірець.

— Ти ж не носиш тверді комірці.

— Учора носив. Тому й придумав. А кури — я їх розведу мільйони по всьому ранчо, у маленьких курятниках з кільцем на дашку, щоб можна було їх занурювати у цистерну з побілкою. А яйця поступатимуть на невеличкий конвеєр — ось! Я тобі намалюю.

— Я хочу намалювати сніданок,— сказала Дессі.— Яку форму має смажене яйце? Яким кольором ти намалював би жирні й пісні частини бекону?

— Ти отримаєш свій сніданок,— вигукнув Том, відчинив дверцята плити і так розворушив вогонь коцюбою, що волоски у нього на руках обпалилися. Він підкинув дров і знову пронизливо засвистів.

— Ти нагадуєш козлоногого фавна з пшеничною флейтою десь на горі у Греції,— сказала Дессі.

— А хто ж я, по-твоєму, такий? — вигукнув він.

«Якщо він по-справжньому радий,— подумала Дессі зі щемом,— чому в моєму серці немає легкості? Чому я не можу вибратися зі свого сірого лантуха? Я виберуся,— заволала вона в думках.— Якщо може він — зможу і я».

Уголос вона промовила:

— Томе!

— Що?

— Я хочу пурпурове яйце.

Розділ 33

1

Трава залишалася на пагорбах зеленою мало не до кінця червня, а потім пожовкла. Головки вівсюга похилилися на стеблах під тягарем насіння. Струмки не пересихали все літо. Худоба, нагулявши тіла, ледь пересувалася пасовиськами, і шкура в неї блищала здоров’ям. То був такий рік, коли мешканці Салінас-Веллі забувають про посушливі часи. Фермери купували більше землі, ніж могли собі дозволити, і підраховували свої прибутки на обкладинках чекових книжок.

Том Гамільтон працював, як гігант, і не лише своїми дужими руками, а й серцем і душею. Знову задзеленчало ковадло у кузні. Він пофарбував старий будинок білою фарбою і побілив усі сараї і службові приміщення. Він з’їздив до Кінг-Сіті, роздивився там, як працюють туалети зі зливом води, і виготовив такий самий з майстерно вигнутої білої жерсті й вирізьбленого дерева. Оскільки вода зі струмка поступала повільно, він встановив за будинком бак з червоного дерева і закачував у нього воду ручним вітряком, зробленим так дотепно, що він крутився при найменшому вітерці. А ще він виготовив металеві й дерев’яні моделі своїх ідей і збирався восени послати їх у патентне бюро.

Це було не все — він трудився з гумором і у чудовому настрої. Дессі доводилося підніматися дуже рано, щоб внести свою частку в домашні справи, поки Том не зробив усе сам. Вона спостерігала за його великим рудим щастям, але воно було не таке легке, як щастя Семюеля. Воно не виростало з його коріння і не злітало угору. Том виготовлював своє щастя так майстерно, як тільки міг, формував його і ліпив.

Дессі, в якої було більше знайомих, ніж у будь-кого в цілій долині, не мала друга, кому могла б звіритися. Коли в неї виникла проблема, вона про неї нікому не розказала. Усі болі були її особистою таємницею.

Коли Том застав її всю заціпенілу і напружену від несамовитого болю, він закричав у паніці:

— Дессі, що з тобою?

Вона опанувала вираз обличчя і відповіла:

— Потягнула шию, от і все. Просто потягнула шию. Вже все добре.

І за хвилину вони вже сміялися.

Вони багато сміялися, немов хотіли підбадьорити самі себе. Лише коли Дессі лягала у ліжко, на неї навалювалася її втрата, важка і нестерпна. А Том лежав у себе в темній спальні, розгублений як дитя. Він чув, як б’ється в нього серце, іноді збиваючись із ритму. Він відганяв ці думки і шукав розради у своїх планах, проектах, механізмах.